Сторінки

вівторок, 16 квітня 2024 р.

Історична ґенеза процесу прослави святих

Уже у античності святою вважали людину, аскета який живе праведно практикує чесноти. Латинське слово, sanctus означає санкціонувати, визнавати законним через обряд, має спільне коріння з дієсловом sacer, тобто те, що санкціоновано, гарантовано, таким чином – святе у цьому сенсі означає недоторкане. Святі люди викликають повагу і почитання, вони недоторкані, і хто підійме руку на них – порушує закон чинить святотатство sacrileggio. З іншої сторони, прикметник sancto для римлян, - те над чим був виконаний обряд посвячення - sanctio. Sancte – речі, або особи які проголошені згідно обряду святими: консули, трибуни, сенатори тобто урядовці, як також: алтарі, кладовища, мури міста. Отож, як особи так і місця, які у житті суспільства відіграють вагому роль проголошуються «взірцевими» і тому недоторканими.

У первісному християнстві святими вважалися усі охрещенні в імя Ісуса Христа, адже онтологічно обряд Хрищення вводить усіх вірних у спільноту Церкви, вірні стають причасними святості Христа. Апостол Павло звертається до громади у Филипах: Павло і Тимотей, слуги Христа Ісуса, усім святим у Христі Ісусі, що перебувають у Филиппах, з єпископами та дияконами: благодать вам і мир від Бога, нашого Отця, і Господа Ісуса Христа. (Фл. 1, 1). Однак, говорячи про святих і їх ріст у практиці чесноти, потрібно зазначити, що в античній культурі було поняття апотеозу – прослави героя після смерті, що виражалося у побудові чеснотливим героям памятних монументів (Пантеон), їх зображеннь  і щорічного спомину у день смерті. У традиції Церкви почитання святих post mortem – безпосередньо після смерті, найраніше розвинулось у стосунку до мучеників. Не було спеціальних норм до проголошення мучеником, однак існували Passio, описи події мучеництва. У Діяннях Апостолів іменник – martire, відносився до апостолів як свідків життя, страстей і воскресіння Христового. З ІІ ст., з почаком переслідувань християнства цей термін вживають на окреслення християн, які потерпіли страждання і смерть за віру в Ісуса Христа. Мученики у житті наслідували Христа і довели вірність Йому жертвою власного життя, слова їх проповіді були суголосні з прикладом життя. Поведінка мученика перед лицем переслідувачів свідчить про автентичність його злуки з жертвою Христа. Могили мучеників ставали місцем культу, їх Житія були укладені у формі біографій та стали духовною поживою для вірних. Погани, які спостерігали смерть мучеників з подивом говорили, як у ІІ ст. Гален: Вони не бояться смерті і це видно неозброєним оком. А імператор Марк Аврелій говорив: Християни йдуть на смерть як відважні вояки. Свідчення мучеників гомологія і їх смілива і переконлива постава паресія перед лицеем смерті у поєднанні з публічністю цих страт стала для поган поважним доказом істиності віри християн . З проголошенням 313 р. Міланського едикту християнство стає толерований, згодом у 380 р. імператор Теодозій Великий едиктом у Тесалоніці, проголошує християнство єдиною релігією імперії. Уже в ІІІ ст. папа Дамас у базиліках та катакомбах поширює пам'ять мучеників у поетичних написах (епіграфіях). Будуються перші базиліки і поширюється практика поховань біля могили мученика. На Сході розвивається практика traslatio перенесення реліквій, а на Заході inventiones віднайдення могил мучеників. Єпископи Амврозій Медіоланський, Августин, Паоло з Ноли пропагують культ мучеників, а житія Passio читають під час згадування пам’яті мученика на Літургії.

Уже в ІІІ ст. життя християн, які жили згідно з духом Євангелія прирівнювали до безкровного мучеництва, адже таким чином праведник промовисто визнає віру у Христа. В часах переслідування імператора Декія (250) св. Кипріян писав: Вічна нагорода не дається лише тим, які були арештовані і убиті за Євангеліє, але й тим, які перетерпіли переслідування;  християнин який зберіг цілісною віру і усе залишив щоб наслідувати Христа, його сам Христос вшанує як мученика.

Легальність християнства спричинює богословські дискусії, імператори керуються політичними мотивами уділяючи свою прихильність тим єпископам, які є лояльними до них. Єпископи св. Атаназій Олександрійський у 373 р. Описує життя св. Антонія (Єгипетського), як щоденне мучеництво. У Римі біля 336 р. Укладається календар дат мучеництва Depositio martyrum, який доповнює Depositio episcoporum починаючи від папи Лукія (254) до папи Сильвестра (335). Отож, Церква поряд з мучениками розвиває традицію прослави святими єпископів - ісповідників віри. Літургійне почитання, як мучеників так ісповідників звершувалося у період IV-VI стт., щорічно у день пам’яті святого dies natalis сходилися вірні для вшанування реліквій і мощей у побудованих на місці поховання церквах. Як мученикам так ісповідникам укладаються житія -пасії. Ісповідник там є представлений як приклад досконалого християнина, у цих житіях часто зустрічаються випадки чудесних оздоровлень, в описах яких деколи були справи пересадної побожності. Акцент із слави святості життя переноситься на велич чудес як плід заступництва святих, які описуються без серйозного аналізу. Святий Єронім пише про св. Іларія, як про монаха, аскета, покутника, який практикує у геройський спосіб чесноти і за посередництвом якого люди отримують численні оздоровлення. Однак якщо факт мучеництва сам по собі був причиною їх впису єпископом у помяник (диптих), для ісповідників треба було вести окреме розслідування його життя - чи справді його пам'ять вартує літургійного культу? Ініціатором такого дослідження були вірні, до яких долучався клир. Отож, зріст слави святості ісповідника після смерті булла підставою його канонізації. У писаннях св. Василія В., св. Єфрема Сирина, св. Григорія з Назіянзу, св. Атаназія Великого, св.  Григорія з Тур зустрічаємо опис житій ісповідників. Якщо узагальнити, то практика канонізацій відбувалась так умови до канонізації блаженного проявляються ще за життя аскета чи монаха. Слава покут і строгого життя шириться серед можновладців, вірних, єпископів. У час смерті його з почестями проводжають, адже вважають його плоть цінним скарбом джерело оздоровлень і заступництва. Будують достойне місце поховання ще за життя, а після смерті часто розпочинається будова каплиці, де мощі мали б спочивати забезпечені від крадіжки. Сама канонізація завершується тоді коли мощі, що втішаються шаною прочан, єпископ здійснює чин elevatio (ексгумації) i traslatio (перенесення) мощей. Цей чин характерний добі канонізацій, які здійснювали єпископи.

Згодом справу проголошення святих вирішувалася на синодах єпископів колегіально. Дослідник Середньовіччя Жак Ле Гофст стверджує, що маючи за завдання поширення християнства серед пнародів та племен Європи, папа Григорій Великий (590-604) як душпастир пропонує у своїх писаннях вірним дві взірцеві постаті: одну біблійну в особі праведного Йова, де у житії папа підкреслює його вірність Господеві у час випробувань; а другу «сучасну» -постать праведника св. Венедикта Нурсійського засновника на Заході монашого життя, де папа Григорій підкреслює його освіту і жертовність.

У ХІІІ ст. росте роль Римських Понтифіків у веденні процесів канонізації. Папа Гонорій ІІІ (1216-1227) створює комісії дослідження у справах святих. Головне завдання цієї комісії полягає у зборі доказів як документальних, так і усних свідчень про життя і чуда Слуг Божих. Перша практика дослідження яка нагадує сучасну, це процес Лоренцо Отол, архієпископа Дубліна, який був канонізований 11 грудня 1225 р. Апостольська столиця авторизувала збір матеріалів справи у єпархії Дубліна, а зібрані матеріали дослідження було запечатано і переслано до Риму.

З публікацією Декреталій кодексу церковного права папи Григорія ІХ у 1234 р., практика канонізації була застережена виключно Апостольському Престолу. Першою канонізацією акти якої є збережені цілісно, це акти канонізації св. Франциска Асизького у 1228 р. папи Григорія ІХ. У буллі було підкреслено життя і чуда святого та визначено 4 жовтня, день його смерті, як дата Літургійної пам’яті як святого. Славу святості св. Франциска визнано у буллі канонізації поширену францисканами у християнській ойкумені: На честь і славу Всемогутнього Бога, Отця, Сина і Святого Духа і преблагословенної Діви Марії, і св. ап. Петра і Павла, і на славу Церкви Риму, постановляємо що блаженний отець Франциск, якого Господь прославив у небі і ми прославляємо з належною пошаною на землі, за порадою наших братів та прелатів Церкви, нехай буде внесений у каталог святих і нехай буде святкуватися день його смерті.

Декреталій папи Інокентія IV стали одним з основних документів у матерії, адже містить визначення поняття канонізації, де розрізняє мучеників, ісповідників і гарантує їм загальний і публічний культ у Літургії. Автор пригадує, що лише Папа має право канонізувати на основі зібраних свідчень «de fide et excellentia vitae et miraculis» стверджуючи, що у справі канонізації Церква «non potest errare». Якщо на попередньому етапі єпископської канонізації важливим був факт перенесення мощей і піднесення на престіл elevatio i traslatio, натомість у наступний період канонізація - це юридичний процес дослідження, який ініціював папа через створення слідчої комісії яка збирала докази про життя, чуда і славу святості. Позитивне судження Папи, як наслідок мало проголошення декрету канонізації із зазначенням дня літургійного поминання, та практика уділення відпустів, опис святкування, фіксувався нотарем який посвідчував подію. Папа Боніфатій VIII ввів у канонізації короля Луї ІХ у Орвєто у1297 р. проповідь вірним під час Літургії у якій описувалося шлях процесу канонізації. Двоє з присутніх під час дискусії справи святості кардиналів, були залучені до укладення молитовних текстів до часослова та антифонів Літургії.

Внаслідок реформи курії 1588 р. папою Сикстом V (1585-1590) було створено 15 Конгрегацій курії Римського Понтифіка, серед яких п’ятою була Конгрегація святих обрядів і церемоній, яка зайнялася справою літургійної дисципліни почитання і канонізації святих: віддати належну увагу справі канонізації святих і святкуванню святкових днів, щоб усяке діло звершувалося згідно традиції Отців та права Церкви.

Папа Урбан VIII вводить практику двох ступенів проголошення святим. Уділення Слузі Божому титулу блаженний, який мав характер дозвільний і обмежувався до окремого регіону, міста або єпархії чи монашого Чину. Одна з перших беатифікацій була проведена у 1606 р. у Римі, згодом папа Александр VII надав уряду проголошення блаженним більшої урочистості з приписом щоб проголошення провадилося у ватиканській базиліці св. Петра. Першим беатифікованим був св. Франциск Сальский.

Папа Венедикт XIV від 1734 до 1738 р. виробив цілісну концепцію практики проголошення святих, яку опублікував у праці Про беатифікацію і канонізацію Слуг Божих. Він провів практичний огляд норм ведення процесу і подав практичні поради щодо переслуховування свідків, дослідження факту чудесного оздоровлення лише після проголошення декрету про геройську практику чеснот, про потребу адвоката у процесі, збір доказів у випадку мученицької смерті, введення у практику поняття геройської практики чеснот.

Папа Лев ХІІІ у 1902 році створив історико-літургійну комісію: щоб обдумати, вияснити, і вияснити питання щодо корекції і удосконалення літургійних книг, мартиролога, часослова, служебника, типікона.

Папа Пій ХІ у 1930 р. створив при Конгрегації історичну секцію, яка займалася підготовкою процесів, які базувалися виключно на документах архівів – так званих історичних процесах та питаннях історичної критики документів усіх Процесів. Наука, яка вивчає житія святих - агіографія є спеціальною історичною наукою, яка базується на історико-критичному методі збору і аналізу джерел.

Папа Павло VI у 1967 році з метою більш ясного і швидкого ведення процесу об’єднав процеси у єдиний інформаційний (когнітивний) процес, компетенція якого була за місцевим єпископом після отримання Nihil Obstat, акти Процесу після закриття єпархіальної стадії мали бути передані до Конгрегації де матеріали аналізували на Римській стадії процесу, а їх позитивний розгляд вимагав кінцевого судження Святішого Отця якому застерігається виключне право визнання блаженним чи святим. У 1969 р. папа реформував Конгрегацію Обрядів, і покликав до життя Конгрегацію у справах святих, яка складається з трьох секцій: судова, секція промотора віри та історико-агіографічна секція. Остання займається бібліографічним аналізом джерел Процесів та залучує експертів з історії для оцінки повноти та вартості зібраних документів. Святий папа Іван Павло ІІ ввів новий спосіб опрацювання історичних (стародавніх) процесів, описав принцип надання титулу доктор Церкви і вияснив концепцію проголошення неповнолітніх шляхом геройської практики чеснот. Сучасна практика канонізації ведеться згідно норм апост. Конституції «Божественний Учитель Досконалості” (1983 р.), коментаря Мати Святих та Службових норм

Канонізація та беатифікація стосуються однієї справи — проголошення святості охрещеного. Процес беатифікації передбачає, що у громаді вірних існує слава святості одного із померлих спільноти і єпископ на звернення громади розпочинає у єпархії процес щодо нього із титулом Слуги Божого. Зібрані матеріали передають у Рим, де після позитивного рішення Конгрегації святих і колегії кардиналів представляють Папі до проголошення блаженним своїм рішенням Папа дозволяє публічне вшанування блаженного на території єпархії. Після проголошення блаженним його поширюється на цілу Католицьку Церкву.

Переклад з італійської мови за книгою Le cause dei Santi, sussidio per lo Studium, за ред. V. Criscuolo, D. Ols, R. Sarno, Рим, LEV 2011 у книзі Агіографія і шляхи визнання святим, Львів 2021 

о. Полікарп Марцелюк, ЧСВВ

Для глибшого поглиблення інформації про розвиток процесу прослави святих можна ознайомитись із Mons. Paul Pallath. текст з сайту Дикастерії справ святих https://www.causesanti.va/it/notizie/notizie-2024/paul-pallath-evolution-of-the-special-law-on-canonization.html

Немає коментарів:

Дописати коментар