Ювілей 80-ліття Карпатської України і о. Августина Волошин.

Слуга Божий о. Августин Волошин

До ювілею 80-тиліття Карпатської України 1939-2019 р. 15 березня у м. Хуст буде проведена молитва і урочиста академія вшанування полеглих захисників і провідників Карпатської України.
При цій нагоді публікуємо розвідку о. Василя Носи, знавця і дослідника спадщини о. Августина.

«…я трудився не для себе самого, а й для тих усіх, що освіти шукають.» (Сирах 33,18).                 Кожен, хто цікавився минувшиною русинів-українців Закарпаття засвідчив: колоніальне минуле цього народу впродовж століть відкинуло його на узбіччя цивілізаційних процесів Європи. Поневолювачі намірено тримали тут його в суцільній бідності та неграмотності, феодальні відносини тісно переплели в цьому краї із рабовласницькими, і дали лихварям висмоктувати останні соки із вимираючого народу. Про це детально описано в книжці науковців історичного факультету УжНУ Й. Кобаля та В. Худанича: «До історії національних меншин  Австро-Угорщини (XIX-поч.XX ст.)» на стор.28-54.  Вона заслуговує на перевидання та вивчення в школі. Рятівником народу від його остаточної загибелі виступила тоді Христова Церква. Серед пильнованого владою духовенства, що в значній частині перейняло культуру поневолювачів та збайдужіло до людського горя, знайшлися мужні, справді Божі священики Мукачівської греко-католицької єпархії, які 20 липня 1897р. звернулися до єпископа Юлія Фірцака із проханням зробити доступною освіту селянським дітям та полегшити життя селян.

Єпископ, як добрий син свого народу, звернувся із Меморандумом до уряду Будапешта, що змусило останній піти на певні поступки. У цьому важкому часі для Закарпаття Бог покликав іще одного гідного сина цього народу - священика Августина Волошина. Винісши з родинного дому любов до Христової Церкви і свого народу, та здобувши на той час престижну освіту в Ужгороді і Будапешті, він не пішов на службу панівним колам, а вирішив «трудитися для всіх тих, що освіти шукають» - весь свій талант і енергію направив на боротьбу з суцільною неграмотністю та бідністю свого народу. Для цього, окрім священства, здобув фах вчителя і працював ним в усіх трьох єпархіальних семінаріях до 1939р. та видавав шкільні підручники. Вивчив з десяток мов, зав’язав тісні стосунки з духовними та світськими колами Львова. За дослідженими «Школьними хроніками» та документами Фондів ДАЗО № 28, 79, 506, 509 покликав собі до співпраці на ниві освіти плеяду талановитих русинів-українців, які емігрували до Чехословаччини перед польським та російським засиллям (В. Бірчак, М. Творидло, І. Панькевич, В. Пачовський, Заклинські Корнило та Микола, М. Водоніс, М. Велигорський, А. Кущинський, С. Швед, Д. Остапчук, А. Федорків та багато інших), а також місцевих русинів-українців (В. Гаджегу, братів Бращайків, В. Желтвая, А. Штефана, Й. Бокшая, С. Клочурака, братів Климпушів,  та інших)  із якими 9 травня 1920 р. заснував товариство «Просвіта» на взірець львівської, яка до 1939 р. допомагала в ліквідації неписьменності в краї та культурно-національному відродженні закарпатських українців. До праці в цій громадсько-культурній організації  А. Волошин потягнув інтелігенцію із Галичини та Великої України, місцевих священиків і вчителів, та придав християнське спрямування її діяльності. Як справжній гуманіст не загострював міжконфесійної напруги, вимагав тільки професійного освітнього поступу. Цей поступ і став темою тривалого дослідження Рахівської філії Інституту історії Церкви МГКЄ за проектом: «Роль Церкви в освіті народу Закарпаття в першій половині 20-го століття».

                    Школи, «Просвіта» та семінарії

Акцентуючи увагу на дослідженнях про Рахівщину встановлено, що на 1915р. тут діяли тільки початкові чотирирічні церковно-приходські школи, які входили до трьох округів: в Рахівському шкільному окрузі діяло 13 шкіл, шкільним інспектором округу був о. Степан Бачинський з Ясіня Вишнього. Вчителями були: в АкнаРахові–Попович Іван, 78 учнів; в Ясіні Нижньому-Федорка Степан, 47 учнів: в Стебному-Мешко Василь, 53 учні; в БочкоРахові-Ченгерій Гаврило, 64 учні; в Берлебаши-Попович Денис, 64 учні; в Ясіні Вишньому-Сопко Василь, 46 учнів; в Чорній Тисі-Болас Василь, 37 учнів; в Лазещині-Петрецький Василь, 42 учні; в Богдані-Ляхович Михайло, 63 учні; в Лугах-Синетар Василь, 48 учнів; у Вовчому-Куцин Андрій, 45 учнів; в Білині-Федорка Василь, 43 учні; у Квасах-Яцина Василь, ч. учнів не вказано. Одне село району входило до Русковського шкільного округу- с. Требушани, вчитель Петрищак Степан, 51 учень; інші до Сігетського шкільного округу: Верхня Апша–Артимович Іван, 71 учень; Мала Апша-Бумбак Михайло, ч. уч. не вказано; Кобилецька Поляна-Левдар Степан, 87 учнів; Росішка-Пукі Андрій, 51учень; Косівська Поляна-Федик Іван, 78 учнів; Луг-Марина Іван, 70 учнів; Великий Бичків-Бровді Андрій, 77 учнів; Малий Бичків-Беловарі Йосиф, 74 учні. Шкільним інспектором в цьому окрузі був о. Сабов Андрій із Луга. Всіма цими школами опікувалася Мукачівська єпархія.

Із входженням Закарпаття до Чехословаччини починається стрімкий прогрес освіти краю - відкриття і будівництво нових шкіл та підготовка вчителів. Зокрема, за натхненням А. Волошина рахівський староста Микола Полянський домагається у влади краю відкриття Рахівського шкільного інспекторату у 1920 році та в тому ж році організовує депутацію поважних людей із Рахівщини до уряду Праги для важливих рішень на ниві шкільництва (див. світлину1). Наслідком цього домагання було відкрито горожанські школи в Ясіні, Рахові та Великому Бичкові і закладено фінансування їх.

 Вже в 1920 р. засновано філію «Просвіти» в Ясіні, в 1921 р. читальню «Просвіти» в Рахові та поступово відкрили читальні в інших селах району. Старші люди розповідали автору цих рядків про активних просвітян у Ясіні: родини Клочураків, Климпушів, Бандусяків, Німчуків, Манівчуків, Яблонецьких, Бронтерюків, Кувіків, Тулайданів, Павлючків та інших; у В. Бичкові: Марущаків, Йосипчуків, Ткачуків, Волощуків, Кузьмиків, Коржів, Коперльосів, Гриців, Шерегіїв, Грицаків, Божуків, Мандзюків, Молдованів, Савчуків, Куцинів та інших. Просвітяни В. Бичкова заснували хор та професійний театр «Нова сцена»

У Рахові згадували родини просвітян Полянських, Йонашів, Ільковичів, Писарів, Папаригів, Ерстенюків, Ворохтів, Шемотів, Ткачів, Пріців, Канюсів, Желізняків, Томашуків, Грегірчаків, Шорбанів, Мельничуків, Романюків, Думенів, Титорів, Лелів та інших, розповідали про господаря Ворохту Юрія, адвоката Юськіва Семена, начальника почти І. Фроляка, вчителів Боршоша-Кум’ятського Юлія, Шепеля Якова, Сологуба Омеляна, Вагилевича Костя, Мегелу Михайла та його жінку Гомічко Ольгу, Дороша Войтеха та його жінку Ромжа Ганну, Штефуцу Михайла та його жінку Божук Миколаю, Галаса Олексія, Фотулів та інших, які домоглися протягом 1936-38 рр. будівництва в Рахові народного дому «Просвіти» (нині будинок військкомату), відкриття якого в 1938 р. описав В. Гренджа Донський, як величне свято на всю Гуцульщину. Дітище А. Волошина – «Просвіта» організовувала хори та театральні вистави при школах та сільських читальнях, пропагувала українську пісню, літературу та культуру, провадила курси домашніх та господарських робіт, що засвідчила преса 20-30-тих років минулого століття (газ. «Свобода», «Неділя», «Українське слово», Календарі, тощо).  

Своїм праведним життям, любов’ю Бога і народу та прославою Божого імені захоплював широкі маси і зумів заслужити не тільки всеукраїнське, але і   всесвітнє визнання. Викладав із патріотичним спрямуванням у всіх трьох єпархіальних семінаріях: в чоловічій та жіночій і в духовній.

Правду про цю світлу постать я по крупинках назбирав за час навчання в підпільній семінарії із наук її викладачів  та періодики 20-30-тих років. Владика Іван Маргітич та отці василіяни Антоній Мондик ЧСВВ, Павло Мадяр, ЧСВВ, Микола Шепа, ЧСВВ та ряд інших священиків, з якими я спілкувався вважали Августина Волошина святою людиною, рівною праведному митрополиту Кир Андрею Шептицькому та митрополиту Йосифу Сліпому. Далі мої знання про нього збагатилися в Рахові, де я продовжив душпастирську працю від початку незалежності України. Тут іще жили люди - наочні свідки його діяльності і  приємно згадували духовне піднесення народу в часи Чехословацької республіки і Карпатської України, та  ділилися спогадами про А. Волошина. Вони знали про нього із співпраці з ним священиків  Рахівщини, з «Катехизмів», «Місяцесловів», « Благовісників»,» «Календарів», Букварів», «Читанок»,  та інших шкільних підручників, які він видавав, із яких молилися і вчилися в школі, та які дехто й досі зберігає, як священні реліквії родини. Знали про нього від вчителів, яких він готував в Ужгородській вчительській семінарії, із «Пластового»  вишколу та діяльності «Просвіти». Розповідали про нього, як натхненника Товариств тверезості та захисника народу від лихварів через кредитні та торгові товариства. А згодом цю постать ґрунтовно і всесторонньо  дослідили і вивчили вчені історичного факультету Ужгородського державного університету під керівництвом професорів О. Довганича та М. Вегеша і видали багато томів цих досліджень, і тепер кожен не лінивий може знати вичерпну правду про цю людину. За його великі заслуги перед українським народом у культурному житті і державотворенні та просвітню і педагогічну працю 15.03.2002р. йому присвоєно звання «Герой України» (посмертно).

Найбільші заслуги о. А. Волошина є на духовній ниві, завзятим плугатарем якої був за все свідоме життя. Єпископ Мукачівської Греко-католицької єпархії Олександр Стойка, оцінюючи духовні змагання отця Августина назвав його «Батьком» народу. Обраний послом до Празького парламенту о. А. Волошин допоміг єпископу П. Гебею домогтися в уряду Праги припинити насильне захоплення греко-католицьких храмів на Закарпатті у 20-тих роках минулого століття та повернути всі загарбані, в т.ч. і на Рахівщині, зокрема, в  Рахові та Ясіні. Це забезпечило чотирикратну перевагу греко католиків над православними в нашому краї аж до репресії ГКЦ радянською владою.

Численні вітання із Ювілеями 50-тиліття та 60-тиліття о. А. Волошина із Рахівщини, представлені в книзі І. Ліхтея «Августин Волошин: два Ювілеї» яскраво підтверджують велику пошану тут до його постаті.

 Священик із Великого  Бичкова о. Микола Ченгерій зі сльозами на очах не раз згадував та розповідав автору цих рядків про те, що він від юності молиться і до кінця життя буде молитися Богу за о. А. Волошина, бо той своїм милосердям  допомагав його батькам  дати освіту  дітям в учительській та духовній семінаріях в Ужгороді, в  тому числі  йому та його брату Івану стати священиками.

Отець Микола  показував мені і письмове підтвердження цього факту, яке наведене тут. Він стверджував, що його третій брат Гаврило та сестра Анна  закінчили учительську семінарію в Ужгороді при підтримці о. А Волошина, працювали вчителями і брали участь у виставах українського театру «Нова сцена». За свідченням о. Миколи,  підтвердженим тривалими дослідженнями автора у вище вказаних фондах  ДАЗО, багато родин на Рахівщині завдячували о. А. Волошину за те, що їх діти здобули добру освіту. Переважна більшість вчителів та дяків Рахівщини 20-тих та 30-тих років минулого століття вчилися у єпархіальних вчительських семінаріях, де керував та викладав о. А. Волошин, що засвідчують особові справи вчителів, вивчені автором в обласному архіві Берегова.             

                                    Гімназії.

 Після Віденського арбітражу (2 листопада 1938р.) Прем’єр А. Волошин був змушений терміново евакуювати із Ужгороду, Берегова  та Мукачева всі уряди до Хуста та інших міст. Також і всі заклади освіти. За його розпорядженням на Рахівщину  тоді було евакуйовано:

1) Василіянську гімназію  із Ужгорода - до Великого Бичкова, де засновано і Василіянський монастир. Автором цієї доповіді  в пошуковій роботі знайдено та ідентифіковано ряд групових світлин за час навчання в тій гімназії, зокрема і викладача релігії в гімназії о. Полікарпа Лозана, ЧСВВ. Окрім нього, сюди із Ужгорода в листопаді 1938р. переїхали о. Полікарп Булик,  ЧСВВ та о.- Др. Лойош Міня. Приємні спогади про навчання в тій гімназії подали автору пись- менник Василь Піпаш-Косівський, Василина Бурса та Клара Брунцвік.  

2) Мукачівську гімназію -  із Мукачева до Рахова.

Перенесенням цих закладів на Рахівщину сповнилося давнє бажання народу – мати заклад середньої освіти в Східньому регіоні Карпатської України, оскільки до м. Хуста було трудно звідси добиратися і тамошня гімназія могла прийняти далеко не всіх бажаючих здібних дітей. 

Рахівську українську гімназію за дорученням А. Волошина організував і очолив відомий на Закарпатті професор Мукачівської гімназії Юлій  Головацький і 10 лютого 1939 р. вона удостоїлася великої честі - її відвідав Прем’єр о. А. Волошин. Він був на уроці латинської мови у 7-му класі та провів нараду із професорським складом  гімназії. Копія  Протоколу №6 тієї наради зберігається в музеї владики І. Маргітича  у Рахові. Цей день добре запам’ятав гімназист Павлючок Іван Федорович, і дав автору свідчення про зустріч о. А. Волошина в гімназії. В центрі міста Рахова до цієї події була збудована Арка Карпатської України, біля якої урочисто зустрічали Прем’єра.  Небола Марія (дів. Мельничук) запам’ятала і подала свідчення, як вона із іншими пластунами у Рахові біля Арки та гімназії радісно скандувала тоді «Волошин - наш Президент!» і це скандування виявилося пророчим, бо незабаром його обрали на цю посаду. Дали важливі свідчення та провели ідентифікацію осіб на групових світлинах Рахівської гімназії колишні її студенти Пріц Павло, та нині живі Небола Марія, Мельничук Анна та Томашук Олена.  

За вивченими документами фондів 1063 та 597 в ДАЗО м. Берегова навчання дітей з усього Закарпаття в  усіх 8-ми класах Рахівської реальної гімназії   почалося 27 грудня 1938р. В ній викладали: др. Головацький Юлій, др. Фрищин Василь, др. Бережна Наталія, Брандль Рудольф, Гудивок Дмитро, др. Іваненко Євген, Кочетова Ксенія, Лізак Катерина, Ретій Євген, Юськів Семен, Казимирський Григорій, Нагірний Микола, Нагірна Стефанія, Храпко Микола, Трутенко Всеволод, Лисянський Борис, Богданій Федір, Міткович Михайло. Пізніше прийшли Петрус Степан, Стрипський Константин, Бронзей Іван. Закон Божий викладали священики:  Матуш Василь, Носа Юрій, та Реслер.

В Рахові донедавна жили колишні студенти тих гімназій: Піпаш В.О.-Великобичківської; Катеринюк Василь, Турок Ярмила та нині живі Небола Марія і Мельничук Анна – Рахівської, а у Великому Бичкові – Ткачук Євдокія та нині жива Бурса Василина (дів. Копич), які радісно ділилися із автором спогадами про своє навчання в часи А. Волошина та ідентифікували багато постатей на групових світлинах тих часів. У Великобичківській гімназіі вчилися також Василь Парасич (потім став священиком), а також діти священика Юрія Васька із Ясіня. Внук останнього Степан, а також о. В. Парасич дали  автору свої спогади про навчання там. У Рахівській гімназії вчилися діти рахівського священика о. Степана Сабова.

Тривалою пошуковою працею автора цих рядків знайдено  багато групових світлин учнів та викладачів обох евакуйованих на Рахівщину гімназій, які представлені на стендах фотохроніки музею та Інституту історії Церкви в Рахові, як свідчення батьківської турботи о. А. Волошина про освіту та краще майбутнє свого народу, зокрема на Рахівщині.                  Закономірні наслідки

Впродовж  десятиліть підтримував тісні стосунки з українською інтелігенцією Рахівщини та опирався на неї. У «Просвіті» він співпрацював із ясінцями: Клочураками  Степаном та його братами, із братами Василем, Іваном та Дмитром Климпушами, Бандусяками, Німчуками, Манівчуками та інш.;  богданцями: Калинюками, Шорбанами, Папаригами  та ін.; рахівчанами:  Папаригами, Попенками, Ворохтами, Ерстенюками, Ткачами, направленими сюди Рийтіями та ін.; бичківцями: Підмалівськими, Марущаками, Коржами, Савчуками, Волощуками, Кузьмиками, Мандзюками, Йосипчуками, Молдованами та іншими. Через  «Просвіту» підтримував зв'язок із сільською інтелігенцією Рахівщини: Грицаками, Миронами, Брехлійчуками, Поповичами, Скрипками, Гощуками, Рознійчуками, Сасами   та іншими. Недаремно на виборах до Першого Сойму Карпатської України 12 лютого 1939 р. Рахівщина була представлена 7-ма послами: Клочурак Степан, Климпуш Василь, Німчук Дмитро, Марущак Михайло,  Тулик Михайло, Мандзюк Микола та Мойш Григорій. Всі вони були задіяні в урядах Карпатської України. Навіть перше засідання Сойму планувалося провести у Рахові, та цьому завадили воєнні події.

 На Рахівщині працювало багато учителів, які здобули свій фах в Ужгородських учительських семінаріях при о. А. Волошині (були окремо чоловіча і дівоча семінарії). Працюючи там майже 40 років, він зробив із них справжню кузню християнськи- та громадянськи- свідомих педагогічних кадрів, які ревно й успішно трудилися для піднесення освіти та національного усвідомлення народу. Кожен випускник  цієї учительської семінарії і в найбідніших умовах тодішніх сільських шкіл умів навчати дітей Катехизму  та шкільні предмети, а знаючи музику- вчив церковний спів, засновував  учнівський хор, «Пласт» та «Просвіту» в селі, які ставали осередками здорового фізичного, духовного і патріотичного виховання народу. Більшість вчителів Рахівщини були організовані в «Учительській громаді Підкарпатської Русі», яка під мудрим керівництвом о. А Волошина й привела народ від тутешняцької свідомості до української ментальності. Русини усвідомили себе українцями, відчули потребу своєї державності і вибороли її.

    Рахівщина стала тим останнім тереном Закарпаття, по якому ступали його ноги, із котрого назавжди попрощався із Україною не раз відзначений Апостольським Престолом визначний Божий священик та Великий син українського народу. Він любив Бога та свій знедолений народ понад усе. У Великому Бичкові 16 березня 1939 р. о. А. Волошин в Успенському храмі відправив останню на Закарпатті свою Літургію, і поспішно виїхав із членами уряду на еміграцію. Наочним свідком тієї події у числі багатьох був тодішній студент Великобичківської гімназії отців-василіян Василь Піпаш, який після Літургії із багатьма людьми, витираючи сльози, супроводив о. Августина із храму до моста на Румунію, про що і розповів автору у своєму свідченні.

«…прийде час, твердо віримо, національного воскресіння Української нації…Високо тримаймо національний прапор, а Україна воскресне.». Ці пророчі слова із Звернення А. Волошина до українців,  написані ним в Югославії у далекому 1939р. збулися через 50 років. На їх здійснення він віддав своє життя мученицькою смертю.

Завершу це дослідження словами В. Гренджі –Донського, написаними у 1938 р.: »…як чехи мають свого Масарика, так і ми, підкарпатські українці, маємо свого Августина Волошина. Це наша гордість і слава наша. Волошин – наша новітня історія..»

Ми, сучасники, в боргу перед ним, бо до сьогодні не маємо ні його вулиці, ні пам’ятника в Рахові та й в багатьох населених пунктах. То є іспит на патріотизм для нашої влади та інтелігенції, який належить скласти.

                                           Джерела:

1. Архів Рахівської філії Інституту Історії Церкви по темі: «Роль Церкви в освіті народу на Закарпатті в першій половині 20-го ст.»  справи 1-5.

2. Закарпатська періодика 20-30-тих років 20-го ст.

2. Держ. Архів Закарпатської обл. Ф.28; Ф.79; Ф.506; Ф.489; Ф.336; Ф.391; Ф.1063; Ф.597; - конспекти автора багатьох досліджених справ цих фондів.

3. Стенди фотохроніки Рахівської філії І. І. Церкви.

  4. Ігор Ліхтей. «Августин Волошин: Два Ювілеї». Ужгород. 2017.

  5. Вегеш М. та інші. «Августин Волошин» Ужгород. 2005.

  6. Записи польових досліджень автора.            

Голова Рахівської філії Інституту Історії Церкви МГКЄ

Ставр. прот. Василь Носа

 м. Рахів, 28. 02.2019р.