6 квітня о  Архиєрейською Літургією у храмі св. апп. Петра і Павла у Львові розпочалася міжнародна наукова конференція вшанування ювілею 150 ліття з дня народження і 100 ліття переставлення до вічності преподобної матері Йосафати Гордашеської, яку організовували Сестри Служебниці Непорочної Діви Марії.
 «Життя блаженної Йосафати не було довгим, але було сповнене геройських духовних подвигів, блаженна спішилася жити і за короткий час здобула досконалість. Вона є співзасновницею Згромадження Сестер Служебниць України. Сестри займалися опущеними особами, відкинутими суспільство людьми. І Михайлина Гордашевська від дитинства плекала покликання до чернечого стану, бо Господь дарував їй духа молитви, людяності, любов до самотності», — підкреслив у своїй промові на початок конференції архиєпископ і митрополит Львіський Ігор Возьняк.

«Конференція має статус міжнародної і наукової, та має два первинні завдання: за допомогою цих 5 основних доповідей, які будуть озвучені, заслухані, ми сподіваємося показати роль і значення конкретної історичної особи, громадянки цього міста у якому ми живемо, виходячи з того, що історію пишуть особистості, а не маси. А друга мета — показати цей зв’язок та певні історичні і суспільно-історичні паралелі зламу ХІХ і ХХ століть, і вже того періоду, у якому ми живемо. У певних аспектах, але також пошук паралелей, певних труднощів які проходять українці», — поділилася с. Мирослава Яхимець, провінційна Настоятелька Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії в Україні. Блаженну Йосафату часто називають жінкою з великим серцем, бо вона не мала страху почати щось нове, що раніше ніхто не робив.


Біографічна довідка

Блаженна Йосафата  Михайлина  народилася 20 листопада 1869 р. у сімї Якова та Ксенії Гордашевських у Львові. Отримала покликання виховуючись при церкві св. Онуфрія оо. Василіян (майбутня с. Йосафата) погодилася стати першою черницею жіночого активного згромадження яке мало бути «живим світлом для темної Русі». В греко-католицькій церкві були лише василіяни, ченці і черниці. Реформа Василіян 1882 р. скеровувала ченців до ревності у аскетичному і пасторальному житті, місіонери науками несли слово правди до вірних, але на Божій ниві для виховання молоді у родинах бракувало жіночого тепла, цю пустку заповнила праця монахинь.

«Хоч ОО. Василіяни не шкодували сил у праці над народом, однак, не могли самі всього зробити без помочі жінок, бо необхідно було починати від кореня, тобто від доброго виховання дітей і молоді. Треба було, щоб вже змалечку дитина вчилася пізнавати і любити Бога, добре молитися, любити ближнього, робити добро і боятися Бога. Того не могли навчити родичі, бо самі були темні, невчені, придавлені важкою працею на хліб насущний, не могли цього зробити і самі священики, необхідно було для того черниць, які поділювали б цю місію через продовження праці, яку почали місіонери»

У цей час Михайлина кілька років складала приватний обіт чистоти і просила о. Єремію Ломницького допомогти їй посвятитися Богові у монашому житті в сестер Василіянок. Отець запропонував їй стати провідницею нового згромадження, яке мало «виховувати серце народу». Михайлина почувши пропозицію духовного провідника о. Єремії спочатку злякалася, бо не бачила перед собою нічого певного. Однак після довшої молитви розваживши що така Божа воля, охоче віддала себе Богові на служіння в згромадженні, яке ще не існувало, щоб підносити пригноблений народ духовно, і культурно.

Любов готова на будь яку жертву, лише хоче щоб сподобатися тому кого любиш. Таку любов до Бога мала с. Йосафата, і вирішила йти за Христом незважаючи на труднощі на шляху. 

С. Йосафата вміло згуртувала сестер у спільноту любові до Бога та посвяти для народу. Життя приготувало для молодого згромадження чимало викликів, сестри часто без засобів на прожиття посвячувалися праці. Нове згромадження займалося опікою сиріт у захоронках, дбання про красу Божого дому та богослужінь, катехизації дітей та молоді,  допомога бідним, опікою хворих і немічних, зокрема особливої посвяти потрібно було при обслузі хворих на холеру і тиф, але сестри з такою посвятою це робили, що люди їх називали ангелами милосердя. Ось що писав про сестер священик на парафії якого вони працювали:

«Святої християнської відваги треба, щоб опікуватися хворими на висипний тиф, а ще більше на холеру […] У згаданих недугах наші селяни не мають майже ніякої опіки, а сестри, прийшовши до дому хворого, не тільки мусять зайнятися хворим, але й цілим домом, не раз мусять хліба спекти, і дітей нагодувати, і білизну випрати, і худобу напоїти, а хворі самі, заразилися від хворих […] переходили хрест тяжкої недуги, то й нині з не меншою самопосвятою поспішають до хворих. […] Тільки той, хто бачив нужду нашого селянина хворого на холеру, може зрозуміти, якою потіхою  мусить бути ангел-дівиця, слуга Божа, яка без боязні,  з усією самопожертвою його рятує, натирає, компреси робить, а при тому, то молиться, то словами, то святим співом пригадує йому про душу й вічність. Та й поміч Божа є з ними. Свідоцтвом того є багато тих, що вже стояли на порозі вічности і тільки завдяки старанням і піклуванню сестер служебниць і їхнім молитвам завдячують привернення здоров’я й дальшого життя.

Приклад посвятного життя у молитві і в жертвенному служінні потребуючим мав добрий вплив на людей, а Бог благословив новими покликаннями, за кілька років сестер було більше сотні. Згромадження стрімко розвинуло свою діяльність в країнах Європи, Канаді, Югославії, Бразилії, на Закарпатській Україні, у США.

Здобувши знання з медицини, сестра Йосафата ділилася досвідом приготування лікарських засобів, лікуванням хворих та доглядом за ними з іншими сестрами. Люди дуже любили сестру, яка завжди була готова полегшити їхні страждання і називали її «наша добра Сестра-лікар». А сестер служебниць, задля їхнього милосердного і співчутливого серця, яке з великою любов’ю і материнською опікою виховувала сестра Йосафата, називали «діти Божі». Натхнені служінням сестри Йосафати, сестри служебниці рушали в найтемніші закутки людської недолі, несучи світло і надію.

Щира, жартівлива сестра Йосафата намагалася завжди з радістю нести щоденні хрести, долаючи з вірою і надією на Боже милосердя кризи монашого життя спільноти. Вона з покорою переносить непорозуміння у спільноті і задля спокою у згромадженні зрікається уряду головної настоятельки.

Хоч Йосафата була співзасновницею, першою сестрою згромадження її через людські амбіції протягом 2 років не допускали до складення вічних обітів. Страждаючи через таке відкинення і упокорення вона героїчно і мирно перенесла всі непорозуміння і оскарження, жертвуючи їх на більшу славу Божу. Бог не залишив свою вірну обручницю, під час капітули сестри за неї заступилися і з благословення Митрополита Андрея  с. Йосафата складає вічні обіти Гсоподу Богу якому ще в молодості присвятила свою чистоту. Господь перемінив її терпіння на радість, адже вірила в Боже провидіння.

Святі тужили за небом усім серцем, ця туга випливала із глибокої любові до Бога. Вони прагнули цього неба, а, злуку з Господом Богом вважали за найбільше щастя. Такого може прагнути лише душа, яка всі свої зусилля скеровує для цього, щоб виконати Божу волю вже тут на землі, яка свідомо не допустить жодного навіть найменшого гріха. Такої чесноти можна повчитись із життя блаженної сестри Йосафати, яка так тужила за небом:

«О яка ж я буду щаслива, коли не зможу Тебе мій Боже більше ображати. І коли буду могти Тебе любити і мати певну наді, що вже тебе не втрачу. О любове моя, о радосте, яка переходить всякі людські почування. Піду сама і побачу те, чого не в силі тепер пізнати і чого ніхто не в силі вияснити.

Ах,бажала б я вже тепер взлетіти, щоби вже тепер уживати того щастя. Дарма чую, що щось не пускає мене і вже тільки мені взлетіти, а тут якась сила , немов прикувала мене до землі, і немов громом мене поразила.

Ах, це ти нещасне тіло, то ти мене стримуєш і тримаєш немов бідну пташину у тісній клітці, і не даєш мені відповідної поживи і напою…в дійсності ти мені даєш, але все таке гірке що не заспокоїть ніколи. О коли ж ти упадеш, щоб я могла взлетіти до свого Творця? Як то! До яких пір моє вигнання буде продовжуватися? Чи ж не зітруться в короткому часі мої окови? І доки скажуть мені чекати? Ні, не чекаю інших речей, тільки Тебе, о мій Боже.

Чекаю Ісуса Христа мого Господа, який перемінить це моє тіло з болота на подобу прославленого Тіла. Чекаю, щоб Господь Сам прийняв мене на гостину. Ах прийди Господи, прийди і не зволікай довше…»

Останні роки свого життя с. Йосафата прожила у строгій аскезі – проводила довгі години на молитві і практикувала строгі умертвіння і покути під проводом владики Йосафата Коциловського. Незважаючи на слабке здоров’я сестра не залишала своїх покутничих практик, які ослаблювали її здоров’я. З часом сестра почала відчувати постійні болі в крижах, лікарі не могли встановити діагноз, деякі думали що вона є істеричкою, потім помилково встановлений діагноз – ревматизм з приписом сильно розтирати болючі місця і на силу ходити. Під час такого лікування (хоч воно їй шкодило) сестра умлівала від болю, але точно все виконувала. Згодом інший досвідчений лікар ствердив що у сестри туберкульоз костей, довелося без обезболення забирати гній. Під час такого лікування лікарі дивувалися з якою мужністю Йосафата переносила терпіння, слугиня Божа стиснувши зуби без нарікань терпіла болі, не докучаючи обслузі і дякуючи за найменшу послугу.

Попри страждання сестра Йосафата не переставала цікавитися справами Згромадження. До неї приходили сестри за порадою і вона  усіх радо приймала. Відходили ж утішені і умиротворені. Приводили також діток із сиротинця. Вона розповідала їм щось цікавого, бавилася з ними. А коли покидали її, цілувала кожного в голівку. Як мама…

Померла сестра Йосафата на свято Благовіщення Матері Божої наперед передбачаючи день своєї смерті. Перед смертю подякувала сестрі за старанну обслугу і бажаючи віддячитись за посвятне служіння запитала сестру (по згромадженню): «чого маю просити Ісуса для тебе коли Його зустріну?» сестра швидко відповіла: «Прошу попросити Ісуса, щоб я в монастирі вмерла». А сестра Йосафата з притиском додала: «І щоб святою стала».

Святість для сестри Йосафати була метою життя у світі. Перед смертю прощаючись із сестрами, вона обіцяла, що коли прийде до неба, буде молитися за згромадження і за кожну сестру, щоб стала святою. Коли сестри були біля неї, дивувалися, що вона так може терпіти і питали, чи може Ісус зменшує її страждання, може вона не відчуває такого болю? Сестра лиш усміхнулася і почала голосно молитися: « Ісусе! Я хочу тільки Тебе. Ти вже дав мені так багато ласк, дай мені ще цю останню. Яке щастя мати так багато сестер! Моїм обов’язком є молитися за кожну з них».

Із словами на устах: «Ісусе, Маріє, Йосифе» Блаженна Йосафата віддала свою душу Богові у ніч на свято Благовіщення Богородиці 7 квітня 1919 р.
Плодами служіння і посвяти Блаженної Йосафати Гордашевської стало Згромадження яке через працю у захоронках та дбанням про красу храмів з низу формувало християнський дух української громади, культуру, ідентичність, традиції виховання. Перші «захоронки» — дошкільні заклади, які сестри провадили при домах у Галичині, де надавали дітям, які були позбавлені такої опіки, забезпечували первинну освіту на основі європейський новітніх освітніх методик. Перше соціальне служіння для простого народу Галичини, який часто був позбавлений соціального забеспечення і медичного обслуговування. Сестри служебниці вибудували європейську фахову модель соціальної опіки дітьми і простими людьми на основі парохіяльних структур УГКЦ.

Інтервю з с. Орестою про життя праведної Йосафати - http://velychlviv.com/sestra-oresta-borshovska-svyatist-blazhennoyi-josafaty-gordashevskoyi-vyyavylasya-u-geroyichnomu-vminni-pryjnyaty-svoyi-terpinnya/