Проща Родин виховання у родині Івана і Софії Шептицьких

15-16 травня 2021 вшановуючи 184 річницю народження Софії з Фредро Шептицької прочани пройшли 42 км. з Рудок до Прилбич розважаючи про виховання в родині Шептицьких з якої вийшов свщмуч. Климентій та праведний митр. Андрей Шептицький.

 Софія з Фредрів Шептицька прийшла на цей світ у Львові 20 травня 1837 року. Вона була четвертою дитиною Софії з Яблоновських та Олександра Фредра. Своє дитинство Софія Фредро провела здебільш в родинному маєтку Фредрів у Беньковій Вишні (біля Рудок на Львівщині).

 Батько

Олександр Фредро, батько Софії (20.07.1793-15.07.1876) був чудовим і знаним письменником, автором комедій. Походив з давньої польської шляхетної родини і був третім сином Яцека та Маріанни, графині Дембінської.

Чоловік колишній військовий з сильним характером, незламними принципами, вимогливий до себе та інших. Олександр Фредро цінував честь, родину, дім, мав прив’язаність до суспільного прошарку, з якого походив.

Дбав про розвиток доньки (уроки малювання, гра на фортепіано та гімнастика, а насамперед її добре виховання), учив шляхетності та чемності у ставленні до всіх людей. Отож, з родинного дому Софія винесла доброзичливе ставлення до інших, повагу та приязнь до людей.

У домі батьків Софія навчилася люб’язності, доброзичливості та вразливості. Вона не підлещувалася до впливових, не ставилася зверхньо до вбогих, шанувала людей, бо саме так розуміла шляхетність душі і ці риси Софія потім передала і своїм синам.

 Мати

Мати Софії Шептицької, Софія Яблоновська, народилася 1798 року в землевласницькій галицькій родині. Виховувалася в суворій атмосфері. У 1828 році Софія Яблоновська і Олександр Фредро взяли шлюб, після чого оселилися в Беньковій Вишні.

Мати Софії Шептицької сумлінно берегла домашнє вогнище. Щедро обдарована розумом та іншими здібностями, вона намагалася жити в тіні свого чоловіка. Софія, дружина Олександра Фредро, була доброю матір’ю і дбала про своїх дітей, однак ніколи не розпещувала їх. Її саму виховували у строгості, і вона вважала слушним виховувати так само своїх дітей. Те, що мати ставила високі вимоги до доньки в дитинстві та молодості, утвердило Софію Шептицьку в переконанні про свою недосконалість та посилювали прагнення досягти ідеалу.

 Брат

Образ родини Софії був би неповним, якщо не розповісти про її брата Яна-Олександра (1829—1891 рр.) народився у Беньковій Вишні, у батьківському домі здобув початкову освіту. З 1848 року був слухачем права у Львівському університеті. З 1849 по 1857 рр. перебував у Парижі, оскільки не міг повернутися на батьківщину з огляду на свою участь в угорській війні.

Софія була молодша від брата на вісім років і дуже його любила. Вона нетерпляче чекала на його повернення з еміграції. Разом з батьками вона переживала життєві невдачі брата. Незважаючи на наявність художнього і письменницького таланту, Ян-Олександр вважав своє життя невдалим.

З рук батька Ян-Олександр перейняв господарство у Беньковій Вишні, однак почувався некомфортно в ролі землевласника-господаря. Одружився з Марією, графинею Мієр. На жаль, дружина через три роки подружнього життя померла, залишивши сиріт — сина Андрія та доньку Марію. Після цієї події Ян-Олександр переїхав до Львова, а в Беньковій Вишні бував неохоче, а після смерті дружини — вкрай рідко. Після смерті братової Софія часто приймала Яна-Олександра у своєму маєтку в Прилбичах та допомагала йому виховувати дітей.

 Середовище поза родиною

Значний вплив на формування особистості Софії Шептицької мала Адель Дефорель, її багаторічна вихователька, учителька та довічна приятелька. Фредри вважали її членом своєї родини. Саме Аделі Софія завдячує вихованню у простоті. Адель учила свою вихованку катехизму, історії спасіння, історії стародавньої Греції, Риму, Англії та Франції; наказувала робити письмовий переказ кожної прочитаної книжки.

Адель Дефорель доклала чимало зусиль у приготуванні Софії до Святого Причастя: допомагала робити іспит сумління, читала відповідні молитви, шукала по всіх книгарнях книжечки та молитовники, які доповнили б те, чого вона не могла дати. Разом із матір’ю супроводжувала свою вихованку під час цієї урочистої події, яка відбулася 19 квітня 1849 року в храмі св. Андрія оо. Бернардинів у Львові.

Софія завжди вважала Адель великою в очах у Бога, а її життя було для неї прикладом прийняття страждання та переживання його в єдності з Богом.

Наступна особа, яка мала великий вплив на формування релігійності Софії, — це Праскеда Фредро, дружина Максиміліана, найстаршого брата Олександра Фредро. Софія вважала вплив тітки значущим, на її переконання, тітка Праскеда була «першим втіленням християнської мислі», з яким Софія зіткнулася у своєму житті. Під впливом спілкування з тіткою у серці Софійки прокидалася туга за глибшим життям, за Божими справами.

Значний вплив на формування особистості Софії Шептицької мала Ванда Островська, старша від неї на 4 роки кузина. Софія називала Ванду ангелом-хоронителем свого життя, бо саме вона слугувала найбільшою поміччю в складному шляху до Бога.

Страждання не оминули Ванду в житті, і було їх немало: втрачена надія мати своїх дітей, відсутність стабільності в житті, слабке здоров’я, хвороба і смерть чоловіка та батьків… Саме від Ванди Островської Софія Шептицька вчилася нести свій щоденний хрест у згоді з Божою волею.

До кола важливих осіб, які впливали на духовність Софії, належать також її духівники. Серед них — о. Самуїл П’ясецький з Чину бернардинів (саме він був першим «свідком» її сповіді), о. Мікель, вікарій з костелу св. Филипа де Руль у Парижі (отець допоміг Софії зрозуміти, яку важливу роль у релігійному розвитку людини має сповідь); о. Генрик Сшинський, син Констанції, найстаршої сестри О. Фредра (він відіграв велику роль у захисті чернечого покликання Романа, коли батько не підтримував його); о. Генрик Яцковський (був духівником Софії, другом її синів та їх сповідником; він був для Софії Шептицької прикладом відваги).

Ось як зворушливо вона переживала досвід хреста у часі вступу її Ромунька до Василіян: "Я пам’ятаю що своєрідною ознакою життя було і стало прагнення досконалішого поєднання з Богом – як я його тепер розумію. Перед цим лише у Добромилі, а потім у Львові, і у попередніх святих причастях я просила, щоб Господь взяв мої долоні у Свої Долоні і обмежив цим будь-яку мою волю – піднімаючи руки вгору, опускаючи вниз, розтягуючи їх у вигляді хреста. Я настільки живо це уявила, що переживши трохи мук, внутрішньої денотації, зовнішніх неприємностей – я повторювала собі, що дійсно, ніби жартуючи, Господь Ісус розводить руки у формі хреста, до жодного хреста їх не прибиваючи. Я знаю, що буду страждати, і не можу стати навколішки на клячнику до молитви – я молилася, сидячи навпроти ліжка і тонула, вдивляючись у фотографію Христа (чудотворного у костелі Богородиці) з думкою і прагненням, щоб ці Святі Його руки, які так добровільно простягнуті так паралельно до перекладин хреста, – у промінні Своєї волі огорнули все, що моє – а щоб я відповідала Йому так само добровільно – у напрямку до мого хреста. Щоб я зуміла так пожертвувати руки і серце і всю свою волю. Можу сказати, що життя останніх днів перед Св. Трійцею було одним поглядом душі до Цих рук, що містив у собі розуміння Їх значення, адорацію, благальне прохання, щоб дати з себе Ісусу те, що вони мені дали". З неопублікований листів Софії до Романа Шептицького, 20/6.89 – Прилбичі

 Художні захоплення

Батько плекав у Софії талант художниці. Дівчинка мала гарних вчителів, зокрема чеського художника Йозефа Свободу, який намалював портрет малої Софійки «Дівчинка і суниці». Митрополит Андрей Шептицький дуже любив цей портрет мами і мав його зі собою у палатах на Святоюрській горі, але де ця картина сьогодні, невідомо.

Малярські праці Софії були переважно на релігійну тематику. Також вона створила кілька портретів своїх рідних і свої автопортрети, малювала родинну садибу. Більшість із робіт Софії Шептицької були знищені у 1939 році більшовиками, які спалили родинний маєток у Прилбичах.

 Зберігся її образ  Найсвятішого Серця Христового яку Софія намалювала у 1878 р., після народження сьомого і останнього сина – Леона, наймолодшого брата митрополита Андрея, який первісно знаходився у храмі Пресвятої Трійці, поряд з родинним селом Шептицьких – Прилбичі, у с. Брухналь (нині Терновиця) Яворівського р-ну Львівської області, де у серпні 1865 р. був охрещений Роман Марія Александр Шептицький, майбутній митрополит Андрей.

17 січня 1901 р. коли Андрей Шептицький став митрополитом, мама подарувала йому цей образ, який митрополит Андрей забрав із собою у митрополичі палати на Святоюрську гору, де образ зберігався до 1946 року, до часу ліквідації УГКЦ. Після 1946 року його доля була невідома. У 1990 році, після легалізації УГКЦ, виявилося, що в митрополичих палатах зберігається якась цілком невідома робота Софії Фредро «Христос Пастир», де був зображений Ісус, який у руках тримає ягнятко.

У 2012 році цю ікону віддали на реставрацію у майстерню монахів-студитів. Під час детальної експертизи і дослідження реставратори виявили, що під зображенням є інше. Коли фахівці зняли верхній шар, то побачили «Найсвятіше серце Христове» — образ, який так довго вважався втраченим.

З яких причин і чому замалювали у радянський час «Найсвятіше серце Христове» і подали ягнятко? Невідомо. Можливо, для того, щоб зберегти образ від знищення, чи у зв’язку з тим, що у східній традиції немає вшанування серця Христового, як це є у західній традиції.

Нині ця ікона у відреставрованому вигляді зберігається у Митрополичих палатах на Святоюрській горі.

Від батька Софія успадкувала ще й літературний хист, про що свідчить її книжка споминів «Молодість і покликання о. Романа Шептицького» — без сумніву, одне з найважливіших документальних джерел до біографії праведного митрополита Андрея Шептицького.

Риси особистості Софії

Софія з Фредрів Шептицька намагалася розвивати свої здібності та можливості якомога досконаліше. У цьому їй допомагав життєвий ідеал: в усьому подобатися Богові й виконувати Його волю. Ця правда і своєрідна програма життя Софії Шептицької спонукали її до дій, набування чеснот та подолання труднощів.

Софія Шептицька не шукала земних речей: приємності, багатств, слави. Вона хотіла лише «пізнати добрий шлях Бога… і щоразу ліпше прямувати по ньому». Cвою любов, якою обдаровувала людей, виражала у вчинках милосердя стосовно потребуючих. Вона турботливо опікувалася хворими в селі, а про недужих слуг дбала з такою ж ревністю, як і про членів родини.

Відвідування і лікування хворих було одним із її щоденних занять. На її думку любити — означало уділяти іншим добро.

Софія завжди була природною та безпосередньою у стосунках з людьми, вона вміла поєднати цю природність з умовностями, яких була змушена дотримуватися.  Її простота виражалася у покірній самокритичності, скромності і делікатності. Софія турбувалася про те, щоб ніхто не вважав її ліпшою, ніж вона є насправді.

Софія була вразливою і в той же час уміла відчувати переживання інших. Сповнена глибокої турботи про інших, Софія добре знала їхні життєві ситуації. Знала деталі, долю осіб, яким співчувала, розуміла біль і захоплювалася вмінням нести свій хрест.

Вона вміла панувати над собою навіть тоді, коли по хвилинах радості приходили життєві труднощі.

Життєрадісність стала її натурою і такою бачили її в товаристві. Софія намагалася плекати свій дар, бо вважала, що почуттям гумору і веселістю можна осягнути більше, ніж моралізуванням. Вона вміла подивитися на себе збоку, зауважити власні немочі, які завжди сприймала з гумором.

Софія була дуже відповідальною, уміла приймати виважені рішення. Узявши на себе роль дружини і матері, Софія Шептицька старанно виконувала всі свої завдання і обов’язки. Вона дбала про всі деталі родинного життя, про добру атмосферу вдома, про господарство. Син Казимир зазначав, що «…увесь тягар обов’язків був на її раменах…, але в Церкві було джерело, з якого вона щосили черпала, відмолоджуючи силу, щоб, незважаючи на слабке здоров’я та тисячі різноманітних труднощів, мати змогу впоратися з великими і малими обов’язками».

Щоденне життя Софії, заняття та обов’язки дружини й матері стали для неї тим шляхом, який її скеровував до Бога і до виконання Його волі. Це було її

місце освячення.

Дружина

Бути дружиною — це насамперед кохати. Одружитися — це означає залишити межі свого «я», щоб обдарувати собою іншу людину. Подружжя розвинуло у Софії здатність до жертовної любові та самопосвяти, а Бог, який наповнював її своєю присутністю, вчинив її спроможною дарувати себе.

У важкі моменти подружнього життя, які трапляються в кожної подружньої пари, Софія ніколи не звинувачувала чоловіка у поганих намірах, а завжди намагалася зрозуміти його. У молитвах вона просила про мудрість для себе та благодать для чоловіка зрозуміти і пізнати Божу волю.

Мати

Гідність та відповідальність жінки найповніше реалізується в материнстві. Йдеться не лише про біологічне материнство, а й психічне, моральне, духовне, релігійне. Мати є серцем родини і визначає форму та ритм її внутрішнього життя. Софія Шептицька, поза сумнівом, належно виконувала цю роль. Недаремно Казимир (Климентій) Шептицький казав про свою матір, що вона була ангелом хоронителем домашнього вогнища.

Софія Шептицька була матір’ю великої родини: народила 7 синів, з яких до зрілості дожило лише 5. Із найменшого віку Софія прищеплювала своїм дітям віру, любов до Бога та батьківщини, народні та родинні традиції, прагнення до прекрасного, світлого та святого. Своїм дітям старалася всіма силами прищепити в серце шляхетність і побожність. У їхнє виховання вона вложила цілу свою душу, даючи гарний зразок ідеальної християнської матері. Коли одного разу Софію Фредро Шептицьку спитали, що вона робила, щоби випровадити своїх п'ятьох синів у люди, вона відповіла: «…Я любила їх і старалася пізнати, яким кожний із них є. Моя єдина система виховання – це Богородице Діво. Ніщо інше, – лише Богородице Діво. Хлопець добрий, чемний, вчиться, слухає, є здоровий – Богородице Діво. І навпаки – хлопець зле робить лекції, є непослушний, доказує, наражується на небезпечний випадок – знов Богородице Діво».

Вона дбала про старанне приготування дітей до Сповіді і Святого Причастя і разом з ними приступала до Святих Таїнств, плекаючи їх душевну чистоту. Софія Шептицька дбала про належну освіту синів, разом з ними вона переживала невдачі в навчанні, додавала їм віри в себе, а водночас заохочувала до витривалості. На таку турботливу любов діти відповідали взаємністю, і мати це відчувала.

Софія Шептицька через слово та особистий приклад була для своїх дітей провісником віри і плекала покликання кожного з синів.

Саме матір, поза сумнівами, мала величезний вплив на формування монашого покликання сина Романа.

Митрополит Андрей, вказуючи на роль матері у священичому покликанні, казав: "Кожен священик існує вже за двадцять років до свого народження. Він починається у своїй матері".

Без сумніву, постать Софії з Фредрів Шептицької виняткова, свідченням чого є не тільки її життя, а і життєвий шлях її дітей, двоє із яких — Роман (Андрей) та Казимир (Климентій) — стали велетнями Церкви. За матеріалами книги с.Олени Данути Манькут, СНДМ «Софія з Фредрів Шептицька». — Львів: «Свічадо», 2015.

Софія Шептицька зразок для наслідування  матерям, адже вона є прикладом реалізації покликання до святості в родинному житті.

Прочани у Прилбичах помолились в родинному склепі родини Шептицьких та Літургією подякували Господу Богу за дар життя матері Софії і свщмуч. Климентія та праведного митр. Андрея і просили здоровя і Божого благословення для родин України.