Звичайно, ми свято зберігаємо у пам’яті теплі і світлі спогаді про рідних, особливо батьків, які огортали нас своїм теплом і турботою. У Церкві протягом віків викристалізовувалася традиція вшанування пам’яті попередників, «батьків у вірі», які звершили власний шлях наслідування Христа (sequela Christi). І від 2001 року коли її проголосив блаженною св. Іван Павло ІІ 20 листопада спогадуючи її день народження в монастирях і храмах УГКЦ на Літургії вшановуємо преподобну Йосафату.
Зокрема, на початку шляху прослави потрібно ствердити існування слави святості даної особи і вказати, чому саме ця особа вшановується у громаді Церкви. У випадку праведної с. Йосафати відомо, що серед сестер-служебниць жила пам'ять про її подвиг життя і геройську практику нею чеснот, а про життя існують праці с. Домініки Славути ССНДМ і о. Атанасія Великого, ЧСВВ, де зазначається, що уже у 1930-х роках сестри з новіціату у Кристинополі ходили молитись заупокійні молитви на її могилу у Кристинополі.
За спогадами с. Францишки Библів, генеральної настоятельки сестер-служебниць, мощі с. Йосафати у радянський час залишалися на кладовищі у Кристинополі. У 1968 р. сестри дізналися, що, з огляду на будівництво дороги, кладовище, де вона була похованою, мало бути ліквідоване. На прохання настоятельки с. Марії-Марти Корчагін, проф. Ю. Кучма з Варшави звернувся до генерального секретаря Комуністичної партії СРСР Леоніда Брежнєва з клопотанням про передачу мощей с. Йосафати нібито для його тітки Михайлини Гордашевської, котра проживала на території Польщі. Завдяки цьому мощі сестри були ексгумовані з могили у м. Червоноград (Кристинопіль) і перевезені у Варшаву. Згодом с. Франциска подбала, щоб 15 листопада 1982 р. їх було перевезено з Варшави у Генеральний дім сестер-служебниць у Римі (Via Cassia Antica, 104, 00191 Roma). 29-31 грудня 1982 р. та 14 і 18 січня 1983 р. було проведено роботи із забезпечення довготривалого зберігання мощей та оформлено відповідні протоколи, у чому допомагав о. Антоніо Рікарді, OFM, а 8 вересня 1983 р. у Генеральному домі сестер-служебниць у Римі було остаточно запечатано урну з мощами с. Йосафати[1]. Урочисту Божественну Літургію з цієї нагоди відслужили кир Мирослав-Іван Любачівський, кардинал Владислав Рубін, тогочасний префект Конгрегації у справах святих, єпископи Мирослав Марусин та Василь Лостен, ієромонахи Ісидор Патрило і Любомир Гузар та о. Йосафат Романик, ЧСВВ а також численні представники духовенства, з’єднані у спільній молитві із чернецтвом та вірними УГКЦ. Загалом, акт запечатання мощей було підписано 81 особою.
Мощі для довготривалого зберігання готував о. Антоніо Рікарді, OFM. Власне при запечатуванні мощей і зродилася ідея почати процес проголошення с. Йосафати святою, і саме о. Антоніо, який мав досвід ведення подібних процесів, став промотором початку процесу канонізації с. Йосафати[2]. Ціла ж справа приготування до беатифікації сестри Йосафати була ініціативою сестер-служебниць. Провадження попередньої фази збору матеріалів документального характеру і усних свідчень сестри Служебниці доручили о. Антоніо Рікарді, OFM. Згідно з чинними на тоді нормами Апостольського Престолу, постулятор повинен був підготувати так званий Supplice libello – обґрунтоване на беззаперечних і доведених конкретних фактах звернення до відповідного компетентного єпископа прохання про початок процесу беатифікації. Потреба канонізації с. Йосафати було вмотивовано тим, що вона, відчуваючи потребу секуляризованого суспільства і брак релігійної освіти серед молоді та сиріт у Церкві на межі ХІХ – ХХ ст., відповіла на поклик свого духівника –о. Єремії Ломницького, ЧСВВ, до співпраці з метою заснування нового жіночого чернечого Згромадження. Завдяки згоді і співпраці с. Йосафати, о. Єремія на місії у парохії с. Жужель разом із місцевим парохом о. Кирило Селецьким, який також плекав ідею створення активного жіночого Згромадження заснували перший дім Згромадження Сестер-Служебниць (1892). Мотивуючи актуальність вшанування Слуги Божої с. Йосафати, постулятор вказав на те, що вона стала першою сестрою-служебницею, яка свідченням свого життя за євангельськими радами і виховною працею серед юнацтва піднімала морально-освітній рівень молодих людей. З її беатифікацією Церква отримала б першу українську жінку, яка у богопосвяченому житті активно працювала серед вірних, зростала у чеснотах і стала прикладом до наслідування для жіноцтва. Для вірних вона була близькою, адже с. Йосафата походила зі Львова, тож до неї зверталися у молитвах: «Допоможи, с. Йосафато, адже ти наша». Серед українських греко-католиків, які понад 45 років були переслідувані за вірність Святому Престолу, проголошення с. Йосафати, слава святості якої уже була поширеною по цілому світі, святою посилило би бажання єдності і поваги до Святого Престолу.
Існування слави святості було підтверджене тим, що у 1990 р., враз із легалізацією УГКЦ, до Генерального дому сестер-служебниць і до української секції Ватиканського Радіо було надіслано багато листів вірних (як греко-католиків, так і православних) з проханням про образок і біографію с. Йосафати та зі свідченнями про отримані ласки і визнанням її як такої, що є гідною, щоби бути проголошеною святою. Тому беатифікація с. Йосафати була б вагомим вкладом у збереження живої пам’яті про дух її служіння бідним та приклад її автентичного і правдивого служіння для дітей і молоді.
Фахова і ревна праця постулятора на усіх стадіях процесу, популяризація життя і чину с. Йосафати через видання літератури та заохоту до наслідування с. Йосафати у передачах у Ватиканського Радіо власне й забезпечили успішне ведення процесу. Сестра Домініка до завершення процесу проголошення с. Йосафати постійно і послідовно працювала над поступом кожної стадії римської фази процесу, тісно співпрацюючи з релятором Конгрегації та інформуючи про успіхи чи потреби сестер з Генерального дому Згромадження у Римі. Після проголошення с. Йосафати блаженною сестра Домініка повернулась у монастир у м. Мондер, Альберта (Канада), де, хоч була уже старша і хвора, продовжувала готувати до видання нові книги і писати доповіді про с. Йосафату, подаючи цим світлий приклад справжнього апостольства молитви і праці над власним освяченням у богопосвяченому стані та черпаючи силу з духовної скарбниці чеснотливого життя і заступництва блаженної праведниці с. Йосафати.
Шлях
проголошення святою тобто канонізація вимагає ствердження надзвичайного
оздоровлення (чуда) за її посередництвом отож заохочуймо вірних взивати її
заступництва у потребах життя, а у випадку повного одужання без рецедивів у
важкій хворобі, яке наукового не пояснюване зголошуймо єпископу місця, де
сталось оздоровлення такий факт з свідченнями очевидців і історію перебігу хвороби та висновками медиків для документування ведення процесу щодо надзвичайного оздоровлення.
Преподобна Йосафато моли Бога за тих що до твого заступництва прибігаємо!
[1] Beatificationis et canonizatione Servae Dei Josaphatae Hordashevska, Positio super vita, virtutibus et fama santitatis. Roma, 1996, Biografia documentata et summarium. c. 387-399.
[2] Beatificationis
et canonizatione Servae Dei Josaphatae Hordashevska, Positio super vita, virtutibus et fama santitatis. Roma, 1996,
Biografia documentata et summarium, Teste XIV suor Frances Byblow. c. 474-475.
Немає коментарів:
Дописати коментар