КОНФЕРЕНЦІЯ «У ТІНІ КРИЛ ТВОЇХ…»

23 травня відбулася міжнародна конференція «У тіні крил Твоїх. Греко-Католицька Церква у ХХ столітті», проведена в Астані (Казахстан) оффлайн і онлайн. Вона об’єднала діячів із різних країн – від України і Казахстану до Італії та Швейцарії (зокрема, авторка цих рядків була активною слухачкою). До речі, вислів «У тіні крил Твоїх», звернений до Господа, узятий із 16-го псалма. Повністю біблійна цитата звучить так: «…сховай мене в тіні крил Твоїх» (Пс. 16:8). А сама конференція показала, що вона цікава не лише історикам.

Сучасні події потребують як ніколи об’єднання науковців, діячів культури і просто небайдужих людей, відданих принципам прав свободи і гідності людини. Сьогодні відбуваються міжнародні заходи, які залучають різних діячів, насправді відданих справі служінню історичній правді та вірні принципам незалежної Україні. А ще такі події привертають увагу широкої авдиторії, у тому числі простих людей, зацікавлених історією та культурою. І виявляється, що формат конференцій та інших заходів ширший і ще цікавіший, ніж планувався. А також – що події минулого пов’язані із сучасністю більше, ніж здається про один з таких наукових заходів де велику роль відіграв блок доповідачів зі Львова представляє ця стаття.       

         Захід відкрив отець Василь Говера – Апостольський адміністратор для католиків візантійського обряду в Казахстані та Центральній Азії, митрофорний протоієрей. Також вітальне слово виголосили запрошені гості: делегат посла України в Казахстані Віктора Майко, архієпископ архиєпархії Пресвятої Діви в Астані Марії владика Томаш Пета, та ін.

         Доповіді супроводжувалися живими свідченнями, спілкуванням, а також ілюстративним матеріалом – від презентації нової книги (про яку нижче) до презентацій Power Point. Виступи були такими насиченими, що неможливо перелічити все, тому варто вирізнити головне.

         Захід відкрився доповідями про репресії як державну політику щодо християнських церков. Владика Ігор Ісіченко (Харків) розповів про ліквідацію УГКЦ у контексті релігійної політики післявоєнного СРСР.

         Від Львова виступив п. Олег Турій (Інститут історії Церкви Українського Католицького Університету) розповів про псевдособор і наголосив на тому, що церква мала тисячоліття історії, тому тоталітарна влада в Галичині поступово схиляла народ до православ’я – терором і шантажем. Цю тему розвинули в наступних доповідях отець Олександр Адоменас – настоятель храму Різдва Пресвятої Богородиці, селища Шидерти, м. Екібастуз – і Світлана Гуркіна (Інститут історії Церкви УКУ). Слухачі почули про сценарій, постановку, «невдалу імпрезу» і  фарс псевдособору в радянській пропаганді, його наслідки як от репресії та формування Катакомбної Церкви.

Теж зі Львова мав доповідь отець Полікарп Марцелюк, голова Місії «Постуляційний Центр беатифікації й канонізації святих» УГКЦ. Доповідь була присвячена маловивченій темі: «Василіани Гошівської обителі та репресії доби сталінізму». Доповідь отець збудував на архівах, свідченнях священиків та інших українців, інтернованих із Галичини до ГУЛАГу. Доповідь будувалася не лише історичним фактажем і увагою до збереження пам’яті, науковим підходом, а й апелюванням до сучасності. До уваги бралися не тільки письмово фіксовані факти, документи, а усні свідчення. Слухачі ознайомилися з матеріалом – наприклад, про мощі свщмуч. Олексія Зарицького, які були перевезені в 90-х рр. ХХ ст. з Казахстану (Караганди) до Львова. А за всіма цими розповідями стояли біографії священиків, слухачі переживали за їхні долі. Отець наголосив і на збереженні національної ідентичності. У Казахстані на заслані (у тому числі священики) змогли зберегти власну українську, німецьку чи польську ідентичність. І духовні служителі, попри всі випробування, залишилися священиками. Варто наголосити на тому, що атеїстична влада намагалася залякати людей і роз’єднати їх, але священики об’єднували паству. Також текст доповіді будувався на наукових цитатах італомовної літератури, присвяченої аналізу небезпеки тоталітаризму. Нам важливо враховувати прозріння наших попередників і розуміти передумови українських подій у зарубіжному контексті.

         Користь та інтерес авдиторії були від кожної доповіді. Наприклад, львівський дослідник Володимир Мороз (науковий співробітник Інституту історії Церкви, УКУ) навів факти про ліквідацію Мукачівської єпархії наприкінці 1940-х рр. Авдиторія ознайомилася не лише з фото діячів, а й побачила світлини унікальних матеріалів – у тому числі рукописів. Також присутні дізналися про хронологічні події наступу на Українську Греко-Католицьку Церкву та її репресії. Наприклад, слухачів вразив історичний факт про те, як забирали «фари» – будинки священиків, і духовенство із родинами опинялися на вулиці та у кращому разі тулилися в якихось комірчинах. Звісно, це не один факт про наступ на почуття вірян. Доповідач навів і багато свідчень, раніше невідомих, про арешти, суди, вербування (і за всім цим стояли живі люди), а також убивство єпископа Теодора Ромжі, заслання єпископа Олександра Хіри в Казахстан, та ін.

         Було презентовано книгу – монографію «Гнані, але не залишені… Греко-католики в Казахстані та Центральній Азії». Назва – з Другого послання святого апостола Павла до коринтян: «…нас переслідують, але ми не залишені» (2 Кор. 4:9). Видання вражає як фактажем, так і оформленням – рідкісними світлинами з родинних архівів. А ще ця книга доступно і цікаво написана. Роман Крук – етнограф і соціальний антрополог – розповів про те, що отець Василь допоміг йому з документами. Їх надзвичайно багато – тисячі й, відповідно, тисяча сторінок, але дібрали найбільш промовисті. Водночас багато з них потребують дослідження. Нарешті ця монументальна, але цікава та близька багатьом праця побачила світ. Автор пояснив, що пам'ять та історія – це різні речі. Так, у родинах передаються наративи, які іноді можуть бути в міфологізованій формі. На першому місці в дослідженні – живі люди, інформанти. Майже не залишилось у живих тих, хто був виселений. Антрополог вивчав цю пам'ять на основі участі інформантів у святах, фіксуванні пісень, а також на матеріалах архівів. Було зазначено й про пам'ять речей – наприклад, іконок, які люди брали з собою у заслання. За словами дослідника, завдяки пам'яті речей передається пам'ять людей. На засланні люди навіть робили макети України. Кожна згадана сім’я пам’ятає депортацію. Що дозволяли брати з собою? Наприклад, у багатьох забрали картоплю (нібито вона була заражена), і українці залишилися взагалі без їжі. Таких історій – безліч. Роман Крук докладно розповів і про концтабори – наприклад, про таємне святкування Різдва в 1952 р. (Степлаг), на яке зібралися різні національності. Прозвучала молитва, далі співали колядки, а потім свято завершилося трапезою. На презентації дослідник показував фото. Наприклад, Різдво в концтаборі. Чорно-біла світлина. Прикрашена ялинка, чоловіки у вишиванках… Різдво Свято в таборі? Але вражають вирази облич – такі напружені, зосереджені та принципові. Навіть якщо не знати історії світлини, одразу стає зрозуміло, що це не звичайне святкування. Але найперше українське Різдво на засланні було в 1946 р. – без їжі та взагалі частування. Це було сумне Різдво. Узагалі ми дізналися стільки інформації, скільки раніше ніколи б не почули. Наприклад, те, що віряни намагалися не залишати фото літургії чи після літургії. Або про підпільних священиків. Прозвучали уривки з листів єпископа Хіри – еволюцію його світогляду з 50-х до 60-х рр. А ще багато було сказано про національну ідентичність, родинне виховання, проблеми, з якими стикались українці, німці, поляки та інші. Розповідалось і про «40 днів свободи» (Кенгірське повстання) – великодній наратив. Окрема тема – створені на засланні пісні (у тому числі колядки), листи – і оригінальні, і з перекладом (наприклад, з німецької).

         Далі на тему депортації («Церква в катакомбах у Казахстані») виступив отець Петро Питловани (настоятель парафії  Катедрального собору Неустанної Помочі в Астані). Він навів історичні факти й додав: «Але коли в тебе після обшуку не залишається нічого, окрім маленького натільного хрестика, – з тобою Христос». На тему реліквій і просто пам’ятних речей можна сказати багато, але варто згадати, що під час переселення у вірян забирали молитовники. Тоді люди робили молитовні зшитки і вписували туди молитви, які знали напам’ять. Були й неписьменні, які не знали рідної абетки, тому, скажімо, у зошитах траплялися німецькі або польські молитви кирилицею. У заслання треба було брати з собою тільки необхідне, але разом із буханцем хліба віряни брали з собою катехизми та іконки Хресної дороги. Доповідач наголосив на прагненні душі до Бога в колі католиків-переселенців і, відповідно, організування домашніх церков, ініціативність у хрещенні людей. У Караганді було компактне проживання католиків.

         Як священнослужителі правили літургію в таборі та депортації? Про це розповів митрофорний протоієрей Андрій Іван Говера (Тернопіль), який свого часу скінчив підпільну семінарію та був підпільно рукопокладений. Як відомо, після львівського псевдособору УГКЦ заборонили, і понад 40 років вона існувала нелегально. Віряни збирались і вдома, і навіть у лісах, у тому числі вночі. Миряни допомагали приховувати священиків, попереджали їх про небезпеку. Узагалі вражає активність релігійного життя навіть у ті роки. А ще цінною була брошура Йосипа Сліпого Сучасні правила душпастирства про те, як служити у крайніх умовах – навіть із простим посудом (але вино – тільки виноградне, а не фруктове, хліб – пшеничний, як прісний, так і квасний). Для причастя могли використовувати навіть просто родзинки, поклавши їх у воду – щоб сік забродив. А як служили? Могли використовувати табурет, валізу, пень у лісі (у концтаборах українські та литовські священики служили навіть на нарах). Для чаш брали навіть консервні бляшанки. Тексти переписували від руки – або й читали напам’ять. Були й «тихі» служби, коли молилися подумки, про себе. А навчали підпільних семінаристів у квартирах, у приватних будинках…У концтаборах священиків карали карцером, додатковими роботами і продовженням тюремного терміну. Але все одно люди не здавалися. На завершення доповідач навів історичні факти про те, що в 30-ті рр. виселення здійснювалося за соціальною ознакою, а наприкінці 30-х – за національною (українці із західних областей – багато з них греко-католики; балтійські народи; молдавани та інші). Виселяли родинами. Цих людей вважали неблагонадійними, забороняли повертатися додому. Релігійне виховання було в сім’ях завдяки молитві у родинах. Духовної літератури майже не було – тільки те, що встигли взяти з собою.

         Отець Антон Бергер (м. Шар, Казахстан) розповів про силу віри мирян і священиків у ті часи. Адже тоді це було дуже небезпечно. Наприклад, у нього в родині сестра його бабусі зазнала 10 років тюрми за те, що хрестила людей. Було цінним дізнатися про досвід спілкування доповідача з цими людьми – у тому числі знайомство з отцем Хірою та враженням від розуму і доброти цього діяча. Навіть у старості до останніх днів він вражав «життєвою силою», «свіжістю». У спілкуванні в Казахстані отець Хіра був скромним, смиренним, але в Україні діяв надзвичайно активно. Було цікаво дізнатись і про ініціативність католиків, які почали збиратися для служби, і про інших отців-підпільників.

         Сестра Служителька Ісуса в Євхаристії (SJE, Астана)Катерина Етцель виступила про отця Олександра Хіру, якого теж особисто знала. Вона розповіла про 60-ті – 80-ті рр. Отець Хіра вінчав її батьків, хрестив її сестру, потім саму доповідачку, сповідав, причащав (було цікаво дізнатися про те, як відбувалися ці таїнства в конспіративних умовах)… Присутні дізналися про німецьку діаспору в тих краях, орден святого Франциска, репресії та ін. – причому на прикладі конкретної сім’ї. Гертруда і Клара Етцель співпрацювали з усіма тамтешніми священиками. Сестра Катерина розповіла про допити членів її родини та інших стосовно спілкування з отцем Хірою (якого вони не видали). Перед нами постав портрет церковного діяча, який вражав своєю добротою, любов’ю – у тому числі до дітей, – почуттям гумору, але й принциповістю. Коли атеїсти питали, що йому дає віра (нібито вона все забороняє), той аргументував дуже логічно і наголошував на відповідальності за свої вчинки. Отець Василь додав, що зараз просять почати беатифікацію отця Олександра Хіри, а ще – що Караганда стала центром об’єднання засланих німців, бо там була церква, яка відігравала дуже важливу роль у вихованні.

         Від Італії виступив отець Марко Ярослав Семеген, ректор малої базиліки Святої Софії в Римі. Він розповів не просто біографію Йосипа (Йосифа) Сліпого (1892–1984) як сповідника віри і про його наукову діяльність, а й навів такі факти, які відкрилися лише сьогодні, показав сильну індивідуальність цього діяча. Відомо, що в 1945 р. митрополита Сліпого заарештували (йому було 53 роки), а звільнили в 1960 р., коли мав 71. Але весь цей час митрополит казав, що має бути прикладом для інших і повинен витримати. Гадали, що він довго не проживе, але святий отець прожив іще 20 років. Відзначали, що він «поспішав жити», бо вважав, що втратив роки в таборах і хоче це надолужити. Наприклад, він збирав і передавав книги. На питання: «Навіщо? Вони все одно не дійдуть в Україну!» відповідав: «Настане час, коли Україна цього потребуватиме». Виявилося, що мав рацію. Так само діяв для того, щоб об’єднати людей: купив поле в околицях Рима, будував дім, собор Святої Софії Премудрості Божої – для об’єднання тих, хто розсіяний у світі. Збирав людей науки, мистецтв, організовував конференції, видання багатьох книг – у тому числі з історії, архітектури, різних мов… не лише з богослов’я. Їздив по світу, щоб консолідувати діаспору для духовних цілей. «З дрібних цеглин виростає гігант», – казав він. У тестаменті (заповіті) отець Сліпий писав про два крила, які підносять людський дух. Це віра і наука. Вони не суперечать одна одній! Одкровення не веде геть від правди, а відкриває істини. А в листах підкреслював, що зло не може довго існувати, воно не вічне, а правда перемагає цинізм і насильство. Гаслом було: «Великого бажайте». Не кожний народився генієм, але кожному дано прагнути великого і посильно творити добро. Ще багато аспектів діяльності вимагають висвітлення, бо не всі архіви досі відкриті. Зате знайшли раніше не видані спогади Йосипа Сліпого і опублікували. Отже, є з чим працювати.

         На завершення отець Василь зазначив про свої враження від Собору Святої Софії в Римі, будинку Йосипа Сліпого, значущості цієї постаті, та подякував усім учасникам і зазначив, що тексти доповідей будуть видані. Також він наголосив на важливості історії. Адже хто не знає свого минулого, той не знає свого майбутнього. Безперечно, важливо не повторювати помилок. Історія дуже швидко забувається – як-от історія наших родин, і навів приклад того, скільки можна було спитати у близьких людей, але вже пізно. Відомо, що історію багато разів переписували, «ми спробуємо все це почистити», і хоча ці події – трагічні, вони – наша історія. Звичайно, історія вчить того, що вона нічого не вчить, але ми вчимося в неї. Також було згадано про те, що 31 травня – день пам’яті жертв політичних репресій. Тому такі заходи і видання сприяють знанням і розвитку не лише пам’яті, а й культури.

         Конференція об’єднала як учасників і усіх слухачів – українців, німців та інших. Ідея об’єднання сьогодні важлива як ніколи, а враження лишилися дуже сильними. Сподіваємося далі на зміцнення такої діяльності, бо порядні люди саме зараз мають тісніше співпрацювати.

Аналітик матеріалів – Олена Смольницька