У Підбужі вшанували 100-літній ювілей з дня смерті Слуги Божого о. Кирила Селецького (1835-1918) у смт. Підбуж, Дрогобицького району вшанували 100-річчя від дня переходу до вічності о. Кирила Селецького. 29 березня 1835 р. народився  у цьому мальовничу містечку і був охрещений в греко-таколицькому храмі  собору св. Івана Хрестителя (нині православному). В греко-католицькому храмі Вознесіння Господнього відбулася подячна Літургія за дар життя і служіння о.Кирила Селецького, у якій взяли участь сестри згромадження св. Йосифа Опікуна Пречистої Діви Марії УГКЦ, яке заснував о. Кирило, як повідомили сестри св. Йосифа. Підбужани чисельно прийшли на недільне богослуження. Під час єктенії усильного благання отець-парох Тарас Сенюра виголосив прохання за прославу Слуги Божого о. Кирила Селецького.

Медаль ювілею о. Кирила

У кінці Літургії слово мала с. Євфросинія Сеник, яка коротко представила основні моменти життя о. Кирила, що яскраво свідчать про велич його особи. Наголосила на двох яскравих рисах характеру засновника: велику працьовитість та відданість Божій волі. «Він, здається, не змарнував ніколи хвилини часу. Якщо ішов на прогулянку, то або тому, що його організм був вичерпаний, або тому, щоб обдумувати план праці». Так написав про о. Кирила у своїй книзі «Отець-пралат Кирило Селецький засновник монаших згромаджень» блаженної пам‘яті владика Андрій Сапеляк.

Завдяки наполегливій праці о. Селецький зумів помножити, думаю, всотеро свої таланти, – відзначила с. Євфросинія. - Тому нині ми можемо говорити про нього окремо як про душпастиря, про письменника, публіциста, народного діяча, засновника перших активних жіночих монаших згромаджень в УГКЦ, педагога.

О. Кирило працював найперше над собою. Це видно з того, як старанно готувався до недільних проповідей: розважав на словом Божим, читав твори святих отців, спочатку вголос проповідував для себе, а потім уже з амвона. До себе був дуже вимогливий, до інших – лагідний. Строго заховував усі пости. Те, що люди жертвували на парастас, роздавав бідним, згодом – новозаснованим сестрам Служебницям та сестрам св. Йосифа.

Коротко охарактеризувавши літературний доробок о. Кирила, серед якого відзначила перший переклад українською мовою Катехизму у 1868 р. та видання того ж року першого підручника української мови для школи й родин «Своя хата», сестра презентувала для вірян три книжечки, видані впродовж 2016-2018 років. Це – «Пригоди Джеймса Кука», «Відкриття Америки» й «Божі заповіді в оповідках». Хоча книги призначені, в основному, для підлітків, але кожен може почерпнути з них щось для себе. «Дуже легко читаються, проте не зовсім скоро, бо деякі уривки спонукають до призадуми. Хочеться просто зупинитися й спитати себе, а як я живу?» - поділилася з досвіду власного читання сестра.

Головна настоятелька згромадження сс. св. Йосифа ОПДМ, с. Єлисавета Бігун, вручила пароху о.Тарасові Сенюрі ювілейну медаль із зображенням о. Кирила й роками його життя.

Після закінчення богослуження парох греко-католицької громади о. Тарас Сенюра провів сестер до основних місць, пов‘язних з життям о. Селецького: школи, де на фронтальній стіні між вікнами приміщень для дошкільнят вмонтований бронзовий барельєф слуги Божого та споруди старої школи, в якій вчителювавав батько о. Кирила – Михайло. Поруч зі школою ще збереглися стіни помешкання сім‘ї вчителя.

На закінчення прощі до місця народження свого засновника сестри-монахині заохотили підбужан просити про великі ласки в Господа через заступництво о. Кирила. «Звідси, з Підбужа має ширитися культ нашого спільного духовного батька, бо запалену свічку ніхто не кладе під ліжко, а лише на свічник, щоб горіла для всіх!».

Нагадаємо, що 15 лютого, на свято Стрітення, Глава УГКЦ відвідав згромадження сестер св. Йосифа, ОПДМ, у їх Головному домі в м. Львові. Майже всі сестри Української провінції зібралися разом, щоб з благословення Блаженнішого Святослава Шевчука розпочати відзначення 100-ліття з дня смерті свого засновника – о. Кирила Селецького. Блаженніший підкреслив, що нам потрібно багато Селецьких, які б могли запалити стільки молодих сердець до всецілої посвяти на службу Богові. Слуга Божий «перевершив те, що сьогодні би наші владики хотіли здійснити»: щоб через кожного священника зродилося хоча б одне покликання до священичого й монашого служіння. Тоді наша Церкви би «світилася», а монастирі були б переповнені. З парафії о. Кирила (села Жужеляни й Цеблів, Сокальщина) вийшло 10 священиків, 26 сестер Служебниць і 10 сестер Йосифіток. «Його плідність походила від глибокої зустрічі з Господом. Через зустріч з о. Кирилом люди могли казати: “бачили очі мої спасіння Твоє”».

 Уривок із спогадів о. Василя Кедринського (1894 – 1987), священика Львівської архієпархії, котрий був одружений з внучкою о. К. Селецького.

(…) В 1918р. розпалася Австрія, настала польсько-українська війна і она закінчилася тим, що Польща забрала собі Галичину. На анексованій землі Галичини давали поляки посади (місця праці) й українцям, як они в письмових протекціях о ту посаду будут зазначувати, що хочемо працювати на польській землі Галичини і Льодомерії з Краковом. Українці в прошеннях о посаду – місце праці – не могли неправду писати, що Галичина польська земля, от і зачали проживати без посади (випробували, що могли) і якось з бідою проживали на Божому світі.
В м. Любачові внук о. Селецького Лаврівський Мануїл з жінкою Євфимією з роду Юрга за рік випродали з хати, що могли, осталися в одній одежі і в хаті з найпотрібнішими меблями. Двоє старих людей, троє дітей, а в хаті ні зломаного гроша, ні вже що з хати продати, щоби купити кавалок хліба.
Євфимія (Езя) сіла на ліжку в ногах сплячих дітей, зачала журитися, як завтра збудяться діти, що їм дати їсти. Щоб голодній без молитви не заснути, клякнула коло ліжка, довго молилася, а вечірні молитви закінчила: “Дзядзьо наш Кирило поможіть, порятуйте коло нас така біда”. Сіла в ногах дітей і заснула. А снився їй такий сон: Она в Церкві в Жужелю. Повно людей всі моляться і плачуть. Нараз отверлися Царські ворота, дзядзьо Кирило, убраний у всі церковні ризи вийшов від престола на церкву, перед ним два хлопці, оден менший, а другий - більший, перед дзядзьом несли кошик хліба і булок. Дзядзьо йшов за хлопцями, люди уставилися через церкву в два ряди і дзядзьо Кирило роздавав людям хліб і булки. Я стала трохи за дверима входними, заслонена від людей а дзядзьо сам ті двері примкнув, положив свою руку на моє рамя і спитався: «Чому так плачеш, чогось така засмучена? Я прийшов і Тобі помочи». Дзядзьо Кирило дає мені один хліб і кілька булок кажучи: «Бери, бери, йди до хати, твої діти скоро збудяться і схочуть їсти». Езя: «Дзядзьо, прошу дати хліб і булки дітям, що є тепер в церкві, они більше всі хліба потребують як я одна». Праведний дзядзьо відповів мені: «Я й тобі приніс, ти є найбідніша зі всіх тих дітей, що є в церкві, бери, бери і піди до дому». Я збудилася бо хтось грімко застукав до входових дверей, а вже й розвиднялося. Я встала і пішла двері відчиняти. В отворені двері вступив післанець від о. С. Гарасовського з Куровиці і подав Езі листа. В кухні розпечатала листа і вичитала: Вночі явився мені в сні о. Пралат Кирило і просив: Отче, я вас прошу, встаньте і поможіть моїм внукам в Любачеві, а я про вас не забуду в своїх молитвах. Я встав, в хаті всіх побудив, набрав що було під рукою готового і посилаю вам фірою до Любачева. От такий то прийшов порятунок для внуків і правнуків. (…)
За правдивість сказаного факту гарантую.

Стрий, 18 жовтня 1985р.

 Матеріал с. Маркіяни Василишин, сестри св. Йосифа ОПДМ