середа, 17 листопада 2021 р.

Священомученик Климентій Шептицький архимандрит Унівського монастиря

Вшановуючи память 152 років від дня народження свщмуч. Климентій Шептицький подаємо його життєпис. Народився 17.11. 1869 в селі Прилбичі. Яворівського повіту. Львівщина, як шоста дитина графа Івана Кантія і Софії з Фредрів Шептицьких. Хрещення новонародженій дитині уділив о. Мартин Узарський в костелі у с. Брухналь. Хресне ім'я - Казимир - Марія. Початкову освіту отримав вдома, від найманих вчителів під наглядом матері. Катихизму й молитов вчила сама мати. Перший раз прийняв св. Тайни Сповіді і Причастя 9 і 10 квітня 1881р. Гімназійну освіту (1882-1887) одержав в гімназії св. Анни в Кракові. Іспит зрілості здав
з відзначенням. У 1887-1888 рр. - вивчав право у Краківському Університеті. У 1888-1890 - продовжував студії права по одному році в Мюнхені і Парижі.

Студії права закінчив академічним ступенем доктора в Краківському Університеті (1890-1892). Казимир активно допомагав батькові у зарядженні родинними посілостями, які знаходилися в трьох різних державах. Багато часу присвячував для хворої матері, з якою часто їздив на лікування до Італії, аж до її смерті у 1904 році. З тих років маємо багату кореспонденцію між мамою і сином, в якій відбивається внутрішня боротьба Казимира за своє покликання до монастиря (дослівно: щоб піти шляхом назначеним Богом.

У 1900 р. він був вибраний послом до віденського парламенту і кандидатом до Державної Ради, якої став повним членом у 1901 р. З тих часів походять його виступи в різних соціальних справах. Не зважаючи на такі важливі політичні зобов'язання, не переставав піклуватися матір'ю та допомагати батькові. Зі сторони Казимира це дуже виразний крок, щоб батькові надолужити за "страту" Романа, який став монахом. 

У 1907 р. з розв'язанням австрійського парламенту Казимир закинув політичну діяльність і зайнявся вже виключно господаркою родинних дібр, також свого в фільварку в Дев'ятниках (який йому передав 1903 р. його батько), де для місцевого населення, католиків східного обряду, збудував муровану парафіяльну церкву. Рішення вступити в монастир і то східного обряду, як його брат Роман— Андрей, дозріло у 1910 р. В наступному році Казимир радився в цій справі з Архієпископом Більчевським (Львів) та Єпископом Пельчаром (Перемишль), обидва латинського обряду, які його благословили і підтримали його намір. 

Життя в монастирі (1911 -1947) 

Коли його брат Леон зі своєю родиною був готовий перебрати головну посілість родини в Прилбичах та зайнятися стареньким батьком, у 1911 р. Казимир передає свій фільварок своєму племінникові Янові. а сам починає здійснювати своє покликання до монашества. яке відчував з ранніх років. Його покликання було вже дозріло раніше, але він відкладав поступлення до монастиря, щоб не повторити батькові болів, які той зазнав, коли його найстарший син Роман  вступив до Чину св. Василія Великого всупереч планам  батька.

З свідчень других осіб, а головно його матері, довідуємося, що покликання Казимира переходило різні фази і кризи. До свого чернечого покликання ставився дуже серйозно і остаточно його бажання "поставити себе цілковито до диспозиції Господа" (це його власні слова, записані в листі до Павла Сапіги з дня 12. 12. 1911) перемогло. На домагання свого брата Митрополита Андрея він вступив до монастиря оо. Бенедиктинів в Бойрон (Веигоп). щоб випробувати себе в чернецтві латиської традиції.

Після однорічного побуту в Байроні вмрішив все ж таки піти за приміром свого старшого брата Романа-Андрея і повернутися до обряду своїх предків. У 1912 році розпочав новіціят в монастирі монахів студійського уставу в Камениці. в Боснії, з новим монашим іменем св. Климентія папи. Там прийняв схиму в 1913 році.

В тому ж році він розпочав богословські студії в Інсбруку, які закінчив у 1918 році.

28 серпня 1915 р. монах Климентій був висвячений на священика єпископом Діонізієм Няряді з Крижевець.

Через три роки він був призначений на настоятеля студійського монастиря в Скнилові, який одначе вже того самого року з причини знищення дому під час воєнних подій, перенесено до літної резиденції галицьких митрополитів в Уневі (що залишився матірним домом і лаврою аж до наших часів). Там займався перебудовою будинків і пристосуванням їх до монастирських потреб, але головним його завданням в цих міжвоєнних часах було продовжувати розпочату Митрополитом на початках цього століття працю обновлення традиційного чернецтва в Українській Католицькій Церкві

за правилами святих Отців та вихованням нового покоління. Щоб вести їх в дусі здорової моральної дисципліни, яку дуже цінив, писав для них різні повчання та розпорядки, які, на жаль, в більшості залишилися в рукописі. Друком тоді було видано тільки кілька таких повчань в журналі для внутрішнього вжитку монахів Ясна Путь (1936 -1938).

У 1926 р. о. Климентій був призначений ігуменом Унівського монастиря з відповідальністю за всі доми. У 1936-1937 р. за дорученням Конгрегації для Східних Церков разом зі своїм братом Митрополитом випрацював Типікоп для монахів студійського уставу, який восени 1937 року привіз до Риму і за благословенням Папи Пія XI передав до потвердження Конгрегації. З 1937 року перебував у Львові, щоб піклуватися хворим Митрополитом та допомагати йому в його широкій адміністративній праці. Хоча втішався великою пошаною серед духовенства, ніколи не виступав самостійно, але держався в тіні Митрополита і дискретно служив йому. У 1939 р. він вдруге побував у Римі, щоб в імені свого хворого-брата Митрополита Андрея привітати нового Папу Пія XII.

В часі між двома світовими війнами о Климентій брав участь в церковному житті, виступаючи  рефератами на суто церковні теми.  У 1939 р. зараз по вступі на західно-українські землі радянські окупанти розстріляли в батьківському домі в Прилбичах брата Леона з його дружиною. Був приказ також вбити отця Климентія, якого тоді в Прилбичах якраз не було. Замість нього розстріляли цілком непричетного польського священика, який в той час відвідував Шептицьких.

Зимою 1939 року Митрополит Андрей поділив Радянський Союз на чотири екзархати, з яких один (Росію) передав під опіку о. Климентія. Екзархи відбули чотири синоди, на яких о. Климентій брав дуже активну участь.

В часах радянської та німецької окупацій він перебував біля Митрополита Кир Андрея. З палати Митрополита керував акцією переховування євреїв яких приймали у підземеллях зраму та бібліотеці катедри св. Юра а дітей передавали у сиротинць при монастирі Студитів в Уневі.

Восени 1944 року, коли вже вдруге комуністи окупували Західну Україну о. Климентій доглядав свого хворого брата Митрополита Андрея аж до його смерті 1 листопада 1944 р.

У 1944 р. наслідник Митрополита Андрея Преосвященний Иосиф Сліпий іменував о. Климентія архімандритом монахів студійського уставу. В листопаді новий митрополит вислав до Москви делегацію для переговорів в справах греко-католицької Церкви. Делегацію очолив о. архімандрит Климентій. Під час свого побуту в Москві о. Климентій нав'язав контакт з о. Бравном. Вони домовилися, що через о. Брауна будуть передавати відомості до Ватикану про стан нашої Церкви під окупацією. Цей план не вдався.

У 1945 р. після арешту єпископів (11 квітня), о. Климентій, хоч не мав на це - за його власним свідченням - ніякого мандату, став фактичним провідником духовенства, яке противилося насильному навертанню на православ'я. Продовж)вав традиційні зустрічі духовенства в четверги, на яких заохочував священиків не піддаватися приманам та погрозам. Відбув також зустріч з настоятелями чернечих чинів (отці Василіяни та Редемптористи), під час якої постановлено рішуче протиставитися затіям влади. Отець Климентій шукав різних способів, щоб передавати вістки про стан Церкви до Ватикану. Його листи написані до Кард. Тіссерана та о. Королевського МГБ перехопило. Вони стали  компрометуючими матеріалом  під час його слідства. У листопаді 1945 о. Климентієві наказано забратися зі Львова і перехзти до Унева.

 Ув'язнення о. Климентія і його останні роки життя (1947- 1951)

Коли радянські війська вступили в Західну Україну в 1939 р.. стало зрозуміло, що невдовзі розпочнеться відкрита боротьба з Церквою. Отець Климентій це усвідомлював і був готовий до випробування. В червні 1940 р. він пише послання "Посліднє слово", в якому приготовляє монахів до грядучого переслідування. Перед своїм ув'язненням о. Климентій розумів, що його чекає така сама доля, як і всіх єпископів греко-католицької Церкви. Однак він не втікав від переслідувань, а готувався їх прийняти. У травні 1945 р. він писав до свого брата Станіслава: "Тепер настали для нас тяжкі часи. Весь греко- католицький єпископат ув'язнено ще місяць тому - тиск, аби переходити направослав'я.  духовенство в основному стоїть за віру міцно і не сходить на бездоріжжя, незважаючи на в'язниці, погрози і т.д. Тяжкі часи настали але Бог добрий і не полишить нас у біді. Я все ще живу коло "Юра", в моєму давньому покою, але не знаю, як довго це триватиме й що принесе мені завтрашній день.

Свою особисту хресну дорогу архимандрит розпочав 5 червня 1947 р. у цей день він був заарештований в Унівській Лаврі. Під час обшуку МГБ підкинуло сфабриковану листівку антирадянського змісту - буцімто знайшло її у його келії. Коли отця вивозили з Унева, до гостинця збіглися унівчани. щоби хоча б поглядом попрощатися з ним. Отець благословив людей знаком хреста.

Поневіряння розпочалися у внутрішній в'язниці УМГБ м. Львова. Звинувачували в антирадянській діяльності. Вже від 1927 р. каральні органи закидали католицьким священикам таке звинувачення. "Зрадою Батьківщини" МГБісти вважали розповсюдження буклету "Пам'ятка з Унева" (1937). в якій, між іншим, говорилося, що більшовики намагаються знищити Церкву та пам'ять про Бога в народі. О. Климентія звинувачували у співпраці з Ватиканом. а приводом послужило перехоплення листів о. Архімандрита до Рима про переслідування греко-католицької Церкви в Україні. Цього було достатньо для того, щоб генерал-лейтенант Воронін ЗО травня 1947 р. видав постанову про арешт о. Климентія\ 6 і 7 червня у Львові відбулися два допити, на яких архімандритові висунули звинувачення за ст. 54-1 "а" і 54-11 УК УССР - "Антирадянська діяльність". На запитання слідчого, чи арештований погоджується із звинуваченнями, о. Климентій відповів: "З висуненими звинуваченнями я не погоджуюся. Я - монах, жодної політичної діяльності я не провадив .

Вже 27 червня 1947 р. згідно з розпорядженням заст. міністра Госбезопасности УССР Ссипенка за №3/4/1571 (від 26 червня 1947 р.) о. Климентія перевели до Києва у внутрішню в'язницю МГБ УССР7. Сюди від прибув 4 липня того ж року. Саме тут найбільше знущалися над 78-літнім старцем. Про це свідчать виклики на допити, які берігаються в особистій справі о. Климентія за №3103 в  арзіві СБУ у Кижві. ''Виклик" - це маленький клаптик паперу, на якому вказане прізвище в'язня, дата і час допиту та прізвище слідчого. Для ілюстрації нелюдського ставлення до священика вистачить з 45-ти (зіс!) таких "папірців" вибрати три: 29 серпня 1947 р.: допит відбувався від 23.00 до 2.30, 2 вересня того ж року - від 23.00 до 2.00, 16 вересня того ж року - від 22.10 до 0.358. З метою психічного виснаження в'язнів допити відбувалися вночі. Чого домагалися посіпаки від сивоголового старця?

У вироку Особого Совещания при Министре Государственной Безопасности Союза ССР від 28 лютого 1948 р. записано, що "осужден за активную антисоветскую деятельность и укривательство контрреволюционньїх банд украинских националистов ст. 54-1 "а" и 54-11 УК УССР на 8 лет тюремного заключения". В одному зі своїх листів до о. Кирила Королевського в Римі о. Климентій висловлює своє негативне ставлення до тих повстанців - "українських націоналістів", які грабують сільське населення, провокують більшовиків проти українського народу. З цього випливає, що
для о. Климентія був чужим вузький націоналізм і збройна боротьба, в якій гинули невинні люди. Отже, фрагмент цього листа показує, що звинувачення МГБ відносно співпраці о. архімандрита з бандами УПА є безпідставними
10. Бути вірним УГКЦ в той час означало бути "врагом народа". Відмова переходу на "православ'я" кваліфікувалося як "пзмена Родине"".

Співв'язні о. архімандрита по Київській в'язниці розповідають: "О. Климентій, не дивлячись на похилий вік (79 літ), тримався добре, не хворів, ніколи не вимагав полегшення режиму, не просив ліків. Під час прогулянки в закритому дворику в'язниці, що тривала близько 30 хвилин, о. Климентій крокував разом з нами, "гуськом". один за одним в коло, як вповні здорова людина [...] Я запитував о. Климентія. чи не важко йому переносити тягар режиму, на що о. Климентій відповідав: єдине, що його турбує. це те, що нема можливості служити як належить Богові й людям, яких він залишив і в монастирі, і в селі"'.

Різними способами служба безпеки намагалася зламати непохитну віру о. Климентія. "Невже ж нема можливості звільнитися отцеві з в'язниці?" - запитував я (Р. Новосад - авт.). Відповідь архімандрита була: "Така можливість є. Але я не погоджуюся на їх умовини. Слідчий пропонував мені перейти на правосдавіє. і тоді мене переведуть в монастир. Я відповів: "Де мені на старості літ міняти свою віру, хай вже буде воля Божа". Така була відповідь на спокусу слідчого"13.

Навіть у в'язниці унівський архімандрит провадив аскетично-молитовне життя: одразу після вставання молився, постив, під час Великого посту не їв м'яса. Р. Новосад згадує, що одного дня "отець Климентій об'явив т. зв. говіння [...] Протягом дня отець молився, декілька разів: ранком, перед їдою, після їди, перед сном, а в часі говіння повністю відключився від усього, що діялося в камері, і просив не затівати звичайних дискусій на громадсько-політичні теми, просив усіх молитися [...] По неділях отець подумки прочитував літургію [...] В умовах суворого режиму відправляти Службу
Божу було неможливо, бо наглядач, якби почув спів чи голосну розмову, зразу заборонив би. Це добре розумів отець і молився пошепки або, в неділю, - упівголоса разом з нами [...] Коли закінчилося слідство, я з превеликим жалем розставався з непересічною людиною ангельської доброти і душевної щедрості"
.

А колишній в'язень радянських тюрем Іван Кривуцький так описує першу зустріч з о. Климентієм у Київській в'язниці: "Висото зросту, 180-185 см. худорлявий, з довгою білою бородою, трохи сутулий, з палицею. Рухи повільні, спокійний, обличчя і очі привітні. Мені нагадав святого Миколая [...] Зайняв вільне ліжко - перше праворуч від дверей. Сів на краєчок, склав руки на палицю, підборідок - на руки і задумався [...] Ми не чекали такого "злочинця" в нашій камері. На кілька хвилин запанувала мовчанка. Відчувалося, що він утомлений і розстроєний"

"Щодня вранці і перед сном о. Климентій підходив до вікна на відстані більше одного метра (ближче не дозволялося), опершись руками на палицю, схиляв голову і пошепки молився. - згадує в'язень Кривуцький. - У в'язниці архімандрит щедро ділився скромними пакунками, які приходили від сестер-монахинь. Одного разу на Великдень він отримав три освячені яблука і по половині роздав усім співмешканцям по камері. З великим трепетом усі спожили освячений подарунок - так святкували Великдень".

Отже, без сумніву, причиною арешту і ув'язнення о. Климентія було те, що він був архімандритом греко-католицького монастиря, відмовлявся зректися своєї віри і не погоджувався з рішеннями псевдособору 1946 р.17

Усі труднощі в'язничного життя: нічні допити, шантаж, залякування, переведення з одного місця на інше - архімандрит переносив як справжній Христовий воїн. В'язні, які були разом з отцем у камері, однозгідно стверджують, що о. Климентій ніколи погано не висловлювався про слідчих, які його вимучували. "Для мене тюремна камера - це монаша келія. Живу так. як жив би в монастирі. Тішуся тим. що можу багато молитися, що можу все те переносити та жертвувати себе Господу Богу. [...] Думаю, що ми є останні жертви тепер та що Господь все скоро перемінить на краще. 1 то, може, в короткому часі. Тільки молімося, маймо довір'я до Господа Бога, не сумніваймося в тому, що нічого не діється без Божої волі, і Пречиста Діва Марія та наші святі заступники поможуть нам"18.

Після оголошення в березні вироку о. архімандрита відправили до Москви. 15 березня згідно з наказом №20/1/4248 за підписом полк. Волхонського, нач. 1-го отдела тюремного управлення МВС СССР у Москві о. Климентія вирішили відправити у Володимирський централ. 10 квітня 1948 р. отець прибув до Володимирської тюрми. В дорозі в нього вкрали всі речі .

Історія "Владімірки" дуже "славна" і сягає своїм корінням у XVIII ст. Т. зв. "рабочие дома" були збудовані у Володимирі в 1783 р. за наказом імператриці Катерини II. За часів Миколи І та Олександра II сюди висилали різного роду злочинців, що були невгодні "царю-батюшці". У 1906 р. тут створено т.зв. "временную каторжную централу. Від цього часу у Володимирі відбували покарання політичні в'язні. Серед перших був майбутній радянський воєначальник М. Фрунзе. У 1944 р. господарем в'язниці став славний Народний Комиссариат внутренних дел (НКВД), у 1946 р. - УМВД, а в 1949 р. - МГБ. Кінець усіх цих перетворень настав у 1953 р.. коли в'язниця перейшла у володіння МВД. В'язні мали свої особисті номери, і навіть працівники тюрми не знали їх прізвищ.

Варвара Іванівна Ларіна - колишня працівниця централу - згадує і нашого Мученика. "Сидел он, - розповідає пенсіонерка, - в тридцать четвертой камере на 2-ом корпусе. Бьіл он очень високий, с бородой. Когда мьі приносили еду, он всегда ульїбался. И часто смотрел в окно" . Здається, що усмішка була єдиним знаряддям  і то знаряддям найкращим для о. Климентія щоб проповідувати Свангеліє.

 Дивлячись у вічі смерті, старець ще мав силу усміхатися. Може, ота усмішка і молитва лякали МГБістів, бо задумалося їм 81-літнього в'язня відправити у в'язницю аж до м. Верхньо- Уральська Челябінської області. Такий наказ вийшов з-під пера отдела "А" МГБ СССР 25 лютого 1950 р. Невідомо, з яких причин, але цей наказ не було виконано. Архімандрит залишився у Володимирі. Метою таких переміщень було фізичне виснаження в'язня.

З архівних документів можна ще довідатися про певні факти з володимирського періоду життя о. Климентія. Більшу частину свого перебування у в'язниці отець провів у медичному корпусі. На стан його здоров'я дуже вплинуло перебування у Київській в'язниці. Ще у 1948 р. перед виїздом до Володимира у довідці з особистої справи №606 о. Климентія Шептицького в графі "стан здоров'я" записано: "Здоров"".Але вже у Володимирі лікарі записали: "декомпенсированньїй миокардит". Лікарі прописали йому їсти білий хліб і пити молоко! В камері разом з архімандритом перебував тільки один неграмотний росіянин, і отець мав поважні труднощі при написанні різних заяв до начальника в'язниці (Шептицький не знав російської мови). Часто було так. що прохань о. Климентія начальник не розумів, і вони залишалися без відповіді. В одній заяві знаходимо прохання, щоб побачитися з монахом, який мав привезти продукти. На заяві стоїть резолюція "Отказать". Не знаємо, чи хтось у в'язниці відвідував Архімандрита. На жаль, свідки вже померли, а ті, які живуть у Володимирі, дуже мало пам'ятають про в'язнів, що були під номерами. Який номер мав о. Климентій. не відомо. Номер його особистої справи був 751" .

1 травня 1951 р. о 21 годині ЗО хв. у Володимирській в'язниці добігло кінця туземне життя блаженної пам'яті Ісповідника і Мученика за віру Христову. Причиною смерті о. архімандрита, як подає довідка про смерть, була "нарастающая слабость сердечной деятельности на почве общего артериосклероза, декомпенсированного порока сердца, гипертонии и старческой дряхлости" . Що б не було причиною смерті (важко повірити, щоб у той час в таких документах писали правду), певним є одне: о. архімандрит до смерті був вірний своїм християнським ідеалам. Незважаючи на всі погрози чи обіцянки, архімандрит не зрадив своєї Церкви і віри. До останніх хвилин свого життя він був вірний своїм монашим обітам. Без сумніву, о. Климентій був добре підготовлений до мучеництва своїм аскетичним життям у монастирі: спав сидячи,

Разом зі всіма братами чергував на кухні, носив дуже убогий і простий одяг,
незважаючи на те, що походив з графської родини
, у келії мав тільки залізне ліжко,
шафу, столик і клячник, на якому молився перед Розп'яттям
 Ян Казимір Шептицький
пише, що найкращим виразом особи о. Климентія є його молитовна постава: під час молитви він був цілковито відданий розмові з Богом.

Похорон відбувся 3 травня о 3 год. вночі". Про процедуру захоронення в'язнів розповідала В. Ларіна. Вночі, щоб ніхто не бачив, померлого роздягали, обгортали в простирадло, брали на ноші й виносили за браму в'язниці на міське кладовище, яке знаходилося поруч з в'язницею. В'язнів хоронили одразу під стіною. Без будь-яких докорів сумління, тіло просто кидали в заздалегідь приготовану яму і засипали землею, не залишаючи жодних позначок. Ларіна стверджує, що до ями вкидали пляшечку з запискою, на якій вказувалося прізвище, дата народження і смерті померлого.

Вересень 2000 р. Володимирське кладовище. Шелестять від вітру кленові листочки. Поруч, в кількох метрах, в'язниця. До її стіни притулилися безіменні могили. Зарослі й недоглянуті, стоять вони, немов той обшарпаний полин обабіч шляху. Цвинтар подібний на джунглі. Аби добратися до якоїсь могили, треба прикласти багато зусиль, щоб забрати з дороги гілляки і прогорнути двометрові бур'яни. В тих джунглях панує спокій. Вже не чути викриків п'яних слідчих, вже не брязкають ключами вартові, вже не мучить спрага, голод, холод. В кінці 50-тих - на початку 60-их років на могилах в'язнів зроблено чергові захоронення. Десь отут лежать мощі о. Климентія. Мабуть,
віднайти їх не вдасться. Перші спроби виявилися невдалими"'
6. Пошуки продовжує
організація "Володимирський некрополь".

У 1991 р. Прокуратура УССР посмертно реабілітувала архімандрита Климентія. Цей факт свідчить про те. що він був невинним і терпів тортури тільки тому, що був монахом греко-католицької Церкви і архимандритом.''.

Опінії святості о. архімандрит удостоївся ще за свого життя, особливо за геройську поставу тоді, коли, наражаючи своє життя на небезпеку, переховував євреїв від нацистів.

Неординарність особи архімандрита Климентія зауважували його епівв'язпі: "Спостерігаючи щоденно поведінку архімандрита, його справжню посвяту Богові, незаперечну відданість вірі своїх предків, любов до свого знедоленого народу, я вже тоді міркував собі, що такі люди повинні бути зачислені в список тих багатьох мучеників, великомучеників, святих, якими заповнений наш церковний календар. Вже тоді я розумів, що мав щастя спілкуватися зі святою людиною". Після виходу Церкви з підпілля особою Сл. Б. Климентія зацікавилося широке коло людей, які вивчають його життя і діяльність. Ще в 60-ті роки Апостольський престіл надав о. Климентію титул "Слуга Божий". З 1995 р. розпочався беатифікаційний процес. У пам'яті людей, які знали о.

архімандрита, він залишився зразковим ченцем і аскетом, добрим пастирем і відданим справі екуменізму богословом. Кожного дня сотні і тисячі вірних УГКЦ - священики, монахи, монахині, миряни, - моляться до нього.

Священномученику Климентію моли Господа Бога за нас!

Немає коментарів:

Дописати коментар