Життєпис, виражений в молитві
Климентій Шептицький — один з небагатьох блаженних
новомучеників, проголошених 2001 р., котрому є укладена повна служба бдінного
святого. Автором її є Андрій Протопсалт (Шкраб’юк). На відміну від служб
багатьом іншим святим у літургійному році, які побудовані найчастіше на
загальних ідеях (мучеництва, проголошення Євангелія апостолами, подолання
пристрастей в монашестві тощо), служба свщмч. Климентію Шептицькому укладена
так, що з найменшими деталями передає майже всю його біографію, а також містить
посилання на його твори чи листи матері Софії.
Пам’ять свщмч. Климентія Шептицького припадає на пасхальний
період, тож воскресний настрій у службі блаженному зберігають як її власні
тексти, так і їхнє поєднання з Квітною Тріоддю. Андрій Протопсалт, укладаючи
тексти та мелодії на честь свщмч. Климентія Шептицького, взорувався на службу
великомученика Юрія, оскільки вона теж часто є у періоді Пасхи та відображає
схожий подвиг незламності.
«Син боголюбної родини»
Народився Марія Казимир Шептицький 17 листопада 1869 р. у
родині графа Яна Кантія та Софії з Фредрів з Прилбич на Яворівщині. Був
наймолодшим у сім’ї, через що канон Утрені порівнює його з біблійним
Веніамином, наймолодшим сином Якова-Ізраїля: «Мати твоя, благородна Софія,
любила тебе, мов Веніамина, а піднісшись до богомудрої любови, трепетно віддала
тебе Богові, що у святих прославився».
Матері Софії Казимир та його брати завдячують християнським
вихованням та початковою освітою, яку вона давала їм частково сама, а частково
через репетиторів. У центрі цього освітнього процесу завжди була любов до Бога.
У своїх численних листах, які до сьогодні збереглися й вийшли окремою книгою,
Софія з Фредрів висловлювала думку, що краще їй побачити своїх дітей мертвими,
ніж щоб вони через гріх відійшли від Бога.
Тому найстарший Роман, взоруючись на багатьох видатних
предків, котрі в Греко-Католицькій Церкві обіймали високі посади, обрав дорогу
східного монашества і згодом сам очолив Церкву як митрополит Андрей Шептицький.
Станіслав прославився у Першій світовій війні та став міністром оборони Польщі.
Олександр і Леон одружилися та заопікувалися численними батьківськими маєтками.
Їх обох стратять людиноненависницькі режими ХХ ст.: Леона і його дружину Ядвігу
— більшовики (1939 р.), а Олександра — нацисти (1940 р.). Ще двоє дітей Яна і
Софії Шептицьких — Стефан і Юрій — померли в ранньому віці.
«Любов’ю оточений святобливої своєї матері Софії і вихований
нею у благочесті» (стихира Вечірні), Казимир згодом подався до Кракова, де
навчався в гімназії св. Анни. З вісімнадцятилітнього віку задумується над
покликанням до монашества, маючи за взірець свого старшого брата Романа-Андрея.
Від багатьох і сьогодні можна почути дублювання радянського міфу, буцімто
батьки противилися вибору синів та як поляки зневажали українську Церкву, якій
ті вирішили служити.
Насправді Софія у згоді з чоловіком Яном порадили їм перед
таким важливим вибором спершу здобути світську освіту. Про це йдеться у її
листі до Казимира за 1887 р., на який посилається і хвалитна стихира на честь
свщмч. Климентія: «Коли зродилося покликання в душі твоїй, звірився ти
боголюбній твоїй матері, що відповіла тобі: «Настав час сівби! Пізнавши злидні
салонів і злидні вулиць, усе це Господеві принесеш і спитаєш: Господи, що
хочеш, щоб я учинив?»»
«Старанний і ревний у земних науках
Навчання, здобуття життєвого досвіду у світі, шляхетські
розваги і розпізнання свого покликання через молитву — те, чим житиме Казимир в
найближчі роки. Літургійні тексти на його честь вдадуться до числового символізму
Біблії та візантійської гимнографії, де сорок є числом приготування до важливої
місії, поділивши життя Казимира-Климентія на два періоди, які тривали приблизно
по сорок років: у світі та в монашестві. «Немов переламаний хліб, із двох
чотиридесятниць склалося життя твоє, всеблаженний Климентію. Сорок два роки
свідчив ти вірність Христові у світі: як син боголюбної родини, як старанний і
ревний у земних науках, як посол від краю до палати обраних у цісарській
столиці, як управитель крайових лісів, як той, хто в пала́ті серця невидимо
плекає найцінніший скарб. Тож і преславно другу чотиридесятницю життя твого
провів ти, віддалившись від світу та ангельський образ прийнявши».
А поки що Казимир здобував юридичну освіту у Ягеллонському
університеті в Кракові, Мюнхенському університеті Людвіга-Максиміліяна,
Інституті політичних досліджень у Парижі. Врешті в Ягеллонському університеті
він отримав ступінь доктора обох прав — цивільного і канонічного. Стихира на
Вечірні називає його «знавцем обох прав – земного і небесного».
По закінченні студій повернувся додому і разом з батьком
поринув у господарські справи. Займається також адвокатською діяльністю.
Облаштовує власний маєток у с. Дев’ятниках на Жидачівщині. У Кшешовичах біля
Кракова опановує лісову справу. У цей час хворіє Софія з Фредрів, тож Казимир
до її смерті у 1904 р. доглядає за матір’ю.
«Посол краю отчого в цісарській столиці»
1900 р. Казимир балотується до віденського парламенту і стає
його депутатом. Тут до 1907 р. він обстоює інтереси Галичини. «Послом від краю
отчого був ти в цісарській столиці, бажаючи бути милостивим заступником і
примирителем обох галицьких народів», — звертається до блаженного стихира
Вечірні на його честь. І додає: «Але не від землі– між можними, а від Неба –
між убогими духом став єси послом, Климентію, і в лагідності явив твердість
духа подвигом священномучеництва».
Адже у той час Казимир все більше задумується над тим, щоб
покинути світ. 1907 р. він завершує свою політичну кар’єру. Повертається в
Дев’ятники. Будує тут греко-католицьку церкву, що стало для його здебільшого
польського оточення дивиною.
Обіймає посади заступника Господарського товариства Галичини
та голови Лісового товариства Галичини, які Казимирові довірили як фахівцю з
лісової справи. Це його служіння також відобразила служба блаженному у стихирі
на Вечірні: «В передпутті монашества, мовби в тайні душі відв’язуючись від
марнотного й розсвареного світу, ти взяв під опіку галицькі ліси, богомудрий, а
згодом цілі ліси душ насадив і зростив у вірі – прикрашені листям богомислення
і рясніючі плодами покаяння».
«Власна міра життя рівноангельного»
1911 р. пресу облітає звістка, що граф Казимир Шептицький
покидає все і йде до монастиря. Він спершу вступив до бенедиктинського
монастиря в Бойроні (Німеччина). Але прагнучи наслідувати брата, котрий на той
час уже був митрополитом Греко-Католицької Церкви, та допомагати у його
служінні, переходить 1912 р. у греко-католицький монастир на Балканах у с.
Кам’яниця.
Богословські студії закінчує в Інсбруку. 1915 р. стає
священиком та повертається на Батьківщину. Митрополит Андрей Шептицький на той
час розвиває монашество Студійського уставу, покликане плекати у своєму
середовищі східнохристиянське благочестя. 1917 р. він призначає Казимира,
котрий прийняв монаше ім’я Климентія, настоятелем монастиря св. Йосифа у
Львові.
1919 р. внаслідок українсько-польської війни зруйновано
Лавру св. Антонія Печерського у Скнилові, і отці-студити переходять до Унева.
1926 р. Климентій Шептицький стає ігуменом Свято-Успенської Унівської лаври.
Пише повчання для монахів і публікує їх у монастирському журналі «Ясна гора».
1930 р. Климентій Шептицький організував перевезення
дерев’яної церкви із с. Кривка Турківського району до Львова. Навколо неї
постала Свято-Іванівська Лавра на Кайзервальді (тепер у т.зв. Шевченківському
Гаю).
Разом з митрополитом Андреєм Шептицьким складають Устав
(Типікон) для монахів-студитів. Канон Утрені на честь свщмч. Климентія так
розповідає про принципи впорядкування монашого життя через цей документ:
«Типікону твого основа – виваженість, і мудрість, і власна міра життя
рівноангельного для всіх, радих співати: «Нема святого, як Бог наш, і нема
праведного понад Тебе, Господи!»».
Однак Климентій допомагав митрополиту Андрею Шептицькому не
тільки в організації монашества — він фактично став правою рукою вже на той
хворому братові при управлінні всією Церквою. При цьому зберігав скромність і з
поваги до влади митрополита Андрея залишався в його тіні.
Брати Шептицькі разом організовували порятунок євреїв, коли
Галичину окупували німецькі війська. У Митрополичих палатах на Святоюрській
горі у Львові, по різних монастирях, в «Народній лічниці» та на взуттєвій
фабриці «Солід» під фальшивими українськими документами переховалося близько
двох сотень євреїв, здебільшого дітей, за що Климентію Шептицькому у 1996 р.
присвоїли звання Праведника народів світу.
«До країни, якої був екзархом, потрапив у неволю» (хвалитна
стихира)
Коли в 1944 р. на Галичину повернулися більшовики,
митрополит Андрей Шептицький доживав останні дні. Климентій мешкав у
Митрополичих палатах, допомагаючи братові як писар, радник і сповідник. Після
смерті митрополита Андрея 1 листопада 1944 р. він став архимандритом монахів
Студійського уставу.
Передбачаючи переслідування греко-католицького єпископату
радянською владою, 9 квітня 1945 р. Климентія Шептицького призначили
адміністратором Львівської архиєпархії. Коли справді почалися масові арешти
єпископів, Климентій надіслав колективний лист священиків В’ячеславу Молотову з
вимогою це зупинити. Також повідомляв Рим в особах кардинала Тіссерана та о.
Кирила Королевського про переслідування греко-католиків.
Переписку перехопило МДБ, і на Климентія Шептицького
відкрили кримінальну справу «за зв’язки з ОУН і Ватиканом». Перед тим його
виселили з Митрополичих палат, і він два роки мешкав у Свято-Успенській
Унівській лаврі. Там його і затримали.
Стихира на Вечірні святому його арешт описує як нагоду
свідчити одного Бога в трьох Особах. «Незламний архимандрите, ти явив висоту
Троїчного ісповідання і внутрішньої свободи – будучи позбавлений свободи: на
відкритій вантажівці везли тебе через Унів, щоб застрашити місцевий люд та
монахів, а двоє вояків у всіх на очах тримали наставлену на тебе зброю; ти ж,
на образ Отця, являв небесний спокій і безстрастя, вклонявся людям – на образ
Сина, що задля нас приклонив Небеса і зійшов, благословляв народ – на образ
Духа, що утішає, і врозумляє, і просвічує вірних у всякій темряві зневіри».
Спершу Климентія Шептицького доставили до Львова, а звідти —
до Києва. Ув’язнення супроводжувалося побиттями та нічними викликами на допити.
Слідчі розуміли, що перед ними — радник глави Греко-Католицької Церкви, тож
тиск на нього був шалений. Однак архимандрит жодної потрібної їм інформації не
видав.
21 січня 1948 р. Климентія Шептицького засудили на 8 років
трудово-виправних робіт і відправили у Владімірську в’язницю, знану як
«централ». «В’язницю свою ти місцем молитви вчинив, гірку темницю – місцем
світла; не маючи ні ікони, ні святого хреста, перед віконцем заґратованим ти
ставав, коли з в’язнями творив молитву», — сідальний Утрені показує, що
перебування Климентія для ув’язнених було великим даром і підтримкою. А
очевидці згадують його як завжди усміхненого старця.
Значну частину свого терміну Климентій Шептицький провів у
тюремній лікарні — попередні допити далися взнаки. І так 1 травня 1951 р., саме
у Світлий Вівторок, священномученик відійшов до вічності. «Христос воскрес на
третій день, життя всім Податель; вірний слуга Його, архимандрит і мученик
Климентій на третій день Пасхи свій вінець отримав» (сідальний Утрені).
Могили Климентія Шептицького так і не віднайшли. Відомо
лише, що його похоронили під тюремним муром, де ховали усіх в’язнів. Після
здобуття Україною Незалежності отці-студити їздили до Владіміра і поставили на
місці захоронень в’язнів символічний кам’яний хрест з іменем та портретом
архимандрита.
Як спадок старань блаженного, УГКЦ має розвинене та
впорядковане життя монахів Студійського уставу, храми на честь священномученика
Климентія у Львові по вул. Кривоноса, у Франкфурті-на-Майні, у Дармштадті та в
Уневі. В останньому посвяту Климентій Шептицький ділить з Леонтієм Фьодоровим,
адже після смерті останнього він також був іменований екзархом Росії і Сибіру.
Збереглися проповіді та повчання священномученика Климентія
Шептицького, найвідомішим з яких є «Воля Божа — це святість наша» (1939 р.). На
цей твір в деяких місцях посилається і служба блаженному. Зокрема, прямо
цитуючи його на Вечірні, фактично подає духовний заповіт Климентія Шептицького:
«Воля Божа – се святість наша, се в Бозі життя: зачате на землі, воно росте у
вічність».
Джерело: РІСУ «Свята Літургійного року»
Немає коментарів:
Дописати коментар