У Івано Франківську 16 квітня 2015 конференцією вшанували 130 літній ювілей Станіславівської єпархії. Привітальним словом до учасників звернулись митрополит Івано-Франківської митрополії Кир Володимир Війтишин та Ігор Євгенович Цепенда, ректор Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. У доповідях науковці висвітлили розвиток Станіславівської єпархії. Зокрема один з членів оргкомітету конференції п. Олег Єгрешій люб'язно поділився описом конференції та доповіддю - Від Станиславівської єпархії до Івано-Франківської митрополії: історична ретроспектива та сучасність.
Створення Станиславівської єпархії УГКЦ у 1885 р.
стало подією, яка вийшла за рамки виключно релігійно-церковного життя. Адже розвиток
Греко-католицької церкви слід розглядати як органічну складову національного
руху українців Галичини в Австрійській імперії. У цьому сенсі боротьба за
створення Станиславівської єпархії 1850 – 1885 рр. також стала одним із
важливих епізодів українського національного руху. Врешті 6 березня 1885 р. папа Лев
ХІІІ видав буллу «В цілому Господньому стаді» про створення єпархії. Водночас,
власне, 130-річне існування єпархії з центром у Станиславові дозволило Главі
Греко-католицької церкви Святославу Шевчуку декретом від 4 грудня 2011 р., на
основі рішень Синоду єпископів УГКЦ 2009 р. та з благословення Папи Бенедикта XVI,
«піднести єпископство Івано-Франківська до гідності митрополії». До митрополії
Івано-Франківської митрополії, відтепер «входитимуть престоли
Івано-Франківської архиєпархії та Коломийсько-Чернівецкої єпархії». У день св.
Апостола Андрія, 13 грудня 2011 р., відбувся урочистий акт проголошення
Івано-Франківської митрополії УГКЦ та інтронізація єпископа Володимира
Війтишина на митрополита і архієпископа, яку здійснив Отець і Голова УГКЦ
Верховний Архієпископ Києво-Галицький Святослав Шевчук за участю 20 єпископів,
500 священиків і декілька тисяч вірних.
На всеукраїнській конференції
підкреслювалося, що широкий громадський
резонанс в українському суспільстві викликав лист Міністерства культури України
за підписом першого заступника міністра Тимофія Кохана від 3 січня 2014 р.,
адресований Курії УГКЦ. У листі йшлося про «систематичне ігнорування
законодавства з боку окремих ієреїв на Майдані Незалежності», що мало місце в
грудні 2013 року – на початку 2014 року. Представники мінкультури погрожували навіть
припинити реєстрацію громад УГКЦ. У відповідь на цей лист Патріарх Святослав
Шевчук відзначив, що «Церква – з народом». Гасло «Церква з народом» – має
глибокий історичний зміст не лише у
широкому всеукраїнському сенсі, а й у вузькому єпархіальному контексті. Так, в умовах українського національного
відродження ХІХ ст. діяльність перших станиславівських єпископів (Юліана
Пелеша, Юліана Сас-Куїловського, Андрея Шептицького) визначалася конценцією
трьох патріотизмів – вірність Апостольській столиці, австрійському цісарю, на
українському народові). Перший єпископ Станиславівської єпархії, доктор
богослов’я о. Юліан Пелеш визнавав «руську народність як самостійну, як від
російської так і польської відрубну», владика Ю.Пелеш як посол-віриліст
Галицького сейму та Державної ради у Відні декілька разів виступав щодо
гімназії в Перемишлі та потреби конфесійних католицьких шкіл. Духовенство
Станиславівської єпархії було послами до
Галицького сейму: (о. Корнилій Мандичевський (1828 – 1914), парох і
декан Надвірної; о. Кирило Гаморак (1837 – 1909), сотрудник пароха у
Стецевій Снятинського деканату). До складу повітових органів влади за
австрійської доби входили: о. Кирило Пачовський (1844 – 1920). о.
Олексій Заклинський (1819 – 1891), колишній секретар Головної Руської
Ради (1848 – 1851), посол Галицького сейму (1870 – 1876) і
Державної ради у Відні (1873 – 1879).
Владика
Ю. Сас-Куїловський у 1893 р. підтримав рішення митрополита С.Сембратовича про
зобов’язання духовенства використовувати «чисту русько-народну мову і
етимологічно-фонетичний правопис». Духовенство Станиславівської єпархії:
З.Шухевич, Т.Войнаровський, К.Мандичевський брало участь у місцевих
представницьких органах влади, де
захищало інтереси українського народу. Духовенство єпархії було засновниками
читалень «Просвіти» у 1890-х рр. Зокрема отці І.Охримович, М.Вальницький,
Й.Абрисовський.
Станиславівський
єпископ Андрей Шептицький вирішив заснувати
духовну семінарію, для якої в серпні 1899 р. закупив за 10 тис. злотих земельну
ділянку і подарував Станиславівський Капітулі свою бібліотеку з 4 тис. томів.
Єпископ
Григорій Хомишин виступив проти поширення атеїстичних, радикальних, ліберальних
та «схизматицьких» (православних) ідей, котрі, на його думку, суттєво
поглиблювали кризу в суспільстві. Тому в його діяльності поступово «починають
домінувати ідеї реформації Греко-Католицької Церкви, наближення
її канонів до Римо-Католицької».
14
січня 1907 р. відбулося урочисте відкриття Станиславівської єпархіальної
духовної семінарії. Першим ректором духовної семінарії єпископ Г. Хомишин
призначив відомого місіонера о. Є. Ломницького ЧСВВ. Викладацький колектив
духовної семінарії у різні роки складали: Й.Коциловський, І. Лятишевський, Т.
Галущинський, М.Чарнецький та ін.
В
складі Української Конституанти у Львові, 18 жовтня 1918 р., представниками
Станиславівської єпархії були єпископ Г. Хомишин та о. І.Капустинський з
Мельниці Подільської. Під час Листопадової революції 1918 р. активну державницьку позицію проявили також парох Дори
Надвірнянського деканату М. Ганушевський, парох Тисмениці С. Левицький, парох
Корнева Городенського деканату І. Пісецький ін.
Єпископ
Г.Хомишин звернувся до мирян і духовенства з пастирським листом, в якому
«доручив усім священикам згадувати в св. Літургіях президента Євгена
Петрушевича, Українську державу, її уряд і її воїнство». До УНРади зі
Станиславівської єпархії, крім владики Г.Хомишина та о. І.Капустинського, в листопаді
– грудні 1918 р. увійшли отці С. Матковський, І.Лятишевський, О. Русин та І.
Волянський. Значну активність проявляло духовенство Станиславівської єпархїі у
формуванні української адміністрації на місцях: о. І. Пісецький у Городенці,
І.Чорнодоля. Зі Станиславівської єпархії полевими духовниками УГА стали 39
священиків:,: о. Анатоль Базилевич, о. Григорій Ковч, о. Омелян Ковч,
о. Іван Пісецький, о. Іван Брикович, о. Адальберт Галібей та ін.
Більшість духовенства Станиславівської єпархії в
умовах Другої Речі Посполитої підтримала найбільшу українську партію УНТП –
УНДО. Відновлення мережі українських товариств «Просвіта», «Сільський
Господар», УПТ «Рідна Школа» у 1923 – 1925 рр. також відбувалося за активної
участі та підтримки греко-католицького духовенства. У час «катакомбного»
існування Станиславівської єпархії (1946–1989 рр.) варто згадати подвижництво
священиків: Івана Слезюка, Симеона Лукача, Романа Бахталовського, Зеновія
Кисілевського, Григорія Балагурака, Михайла Косила, Софрона Дмитерка та ін.
Відродження Івано-Франківської єпархії УГКЦ
відбувалося в процесі розвитку руху за легалізацію в другій половині 1980-х
рр., в якому, слід підкреслити, ієрархи, священики та миряни цієї ж,
Івано-Франківської єпархії «катакомбної» Церкви взяли активну участь. Так, 17
липня 1988 р. у Зарваниці Тернопільської області єпископ П.Василик у супроводі
багатьох священиків відкрито відправив Архієрейську Службу Божу, в якій взяли
участь, за різними даними, від 15 до 30 тис. вірних. В лютому 1988 р. зі Львова
до Москви виїхала делегація УГКЦ, до якої входили єпископ П.Василик та о.
М.Сімкайло, для передачі заяви з вимогою легалізації за підписами понад 35 тис.
вірних У травні 1989 р. делегація УГКЦ на чолі з єпископами С.Дмитерком,
П.Василиком та Ф.Курчабою знову відвідала Москву, передала М.Горбачову
меморандум та розпочала поетапну голодовку з вимогою легалізації УГКЦ.
Повернення Глави УГКЦ вихідця з Долини, кардинала
Мирослава Івана Любачівського в Україну, до Львова, 30 березня 1991 р. на думку
істориків і каноністів, позначило кінець «катакомбного» періоду й остаточну
легалізацію Церкви, забезпечило УГКЦ, відповідно до норм канонічного права,
легальний канонічний статус Церкви на батьківщині
У контексті цих подій відновлюється організаційна
структура Івано-Франківської єпархії УГКЦ, охоплюючи всі її елементи – від
ієрархії та єпархіальних органів до деканатів і парафій. Символічне значення у
цьому процесі відродження мало повернення кафедрального собору, який був
історичним центром єпархії та канонічним місцем перебування єпископа-ординарія.
Так, 28 січня 1990 р., після тривалого опору Івано-Франківського і
Коломийського архієпископа РПЦ Макарія Свистуна, голова облвиконкому В.Бойчук
урочисто передав єпископам УГКЦ С.Дмитерку та П.Василику ключі від Собору
Воскресіння Христового в Івано-Франківську. Згодом, за рішенням Синоду
єпископів УГКЦ 1990 р., єпископ Софрон Дмитерко був призначений єпархом
Івано-Франківської єпархії УГКЦ, єпископ Павло Василик – єпископом-коадьютором,
а єпископ Іриней Білик – єпископом-помічником. Напередодні надзвичайного Синоду
єпископів УГКЦ, 25 січня 1991 р. Папа Іван Павло ІІ видав буллу про призначення
та затвердження єпископа Софрона Дмитерка ЧСВВ «Єпископом-Єпархом Станиславова
(Івано-Франківська)». Такі ж папські булли по призначення отримали й два інших
єпископи: Павло Василик – на коадьютора, Іриней Білик – на помічника. Отже, на
початку 1991 р. ієрархічна структура Івано-Франківської єпархії УГКЦ набула
канонічно-правового підтвердження в межах нормативно-правового поля Католицької
Церкви.
Єпископ-помічник Іриней Білик спрямував свої зусилля
на відродження системи богословської освіти в єпархії. У 1990 р. він був
призначений ректором Івано-Франківської духовної семінарії імені
священомученика Йосафата, реорганізованої 1991 р. в Івано-Франківський
теологічно-катехитичний духовний інститут.
2 березня 1996 р. о. Софрона Мудрого призначено
єпископом-коадьютором Івано-Франківської єпархії УГКЦ, а його єпископська
хіротонія відбулася 12 травня 1996 р. в кафедральному Соборі в
Івано-Франківську. 12 липня 2005 р. інтронізовано єпископом-ординарієм Івано-Франківським Володимира Війтишина. Проголошення
Івано-Франківської митрополії, разом з двома іншими – Львівською та
Тернопільсько-Зборівською (в листопаді – грудні 2011 р.), на думку багатьох
каноністів, стало черговим кроком на шляху до утвердження Патріаршого устрою
УГКЦ.
п. Олег Єгрешій
Немає коментарів:
Дописати коментар