середа, 18 вересня 2019 р.

28 вересня академія ювілею 30 ліття легалізації УГКЦ

«Окроплена кров’ю мучеників, набуває Церков свободу віддавати Богови прилюдну і всенародну славу», — так Кир Андрей у 1913 р. до ювілею 1600-ліття едикт свободи імператора Константина закликав вірних вшанувати всіх тих, ціною життя і крові яких Церква здобула дар свободи. 
Ювілей 30-ліття легалізації УГКЦ 1989-2019 р.  нагода подякувати Господу Богу за дар свободи Церкви пригадавши  вшанувати пам'ять мучеників, ісповідників віри та дисидентів, які у СРСР боролися за легалізацію УГКЦ. У 1923 р.  Джованні Амендола [1] описав тоталітаризм як авторитарну систему, керовану домінуючою політичною силою,  провідники якої тримають у руках економіку, контролюють політику, культуру, а власною ідеологією заміняють релігію, для збереження ж суспільного порядку вдаються до  поліцейських репресій. Уряд більшовиків уже з початком становлення нової влади розпочав вживати методи терору: заможних селян було затавровано як асоціальний клас «кулаків», підприємців та інтелігенцію як "буржуазних націоналістів".
 “Період духовного упадку людства” назвав добу тоталітаризмів поч. ХХ ст. богослов і філософ Альберт Швейцер, в’язень концтабору, який пережив дві світові війни. Він вказав на рецепт «ліків», які зцілять людство від рецидивів агресії. Цими ліками є  «благовоління перед життям». У Церкві у дусі соціального вчення Папи Льва ХІІІ василіяни виховували сиріт, молодь і опікувалися робітниками.


В Галичині Кир Андрей Шептицький перед викликом тоталітаризмів у 1935 р. закликав до плекання людських цінностей: Основою всякої культури мусять бути такі принципи: шанувати людське життя, людську свободу, людську працю, науку, мистецтво… Людська культура у своїй істоті є або вселюдська праця, вселюдське добро й мусить мати за мету вселюдську єдність, або є фата морґана. Війна та її причини мусять бути названі антикультурним феноменом”.
Галичина 17 вересня 1939 р. була окупована згідно з пактом Молотова—Ріббентропа, і у 1944-1945 рр. приєднання до складу СРСР. Українська Греко-Католицька Церква у 1939 р.  на окупованих територіях налічувала 3,1 млн. вірних Львівської архиєпархії та єпархій у Станіславові і Перемишлі, а також дві адміністратури Лемківщини і Волині, де було 29 монастирів, працювали 140 ієромонахів та 300 монахів, де було також 120 чернечих домів, у яких служили понад 820 монахинь[1]. Існування Церкви як християнської моделі життя в умовах атеїстичного тоталітаризму було загрозою для більшовиків, які уже «прославилися» червоним терором і придушенням селянських повстань на Великій Україні, відомих в історії як Голодомор 1932-1933 рр. “Пролетарська влада повинна знищити всяку державну підтримку церкви, що являється агентурою класів, які панували; повинна знищити всяке втручання церкви в державно організоване діло виховання і просвіти, немилосердно здавлювати контрреволюційну діяльність церковних організацій. Одночасно пролетарська влада допускає свободу віросповідання та знищуючи упривілейоване становище раніш пануючої релігії, провадить усіма доступними засобами антирелігійну пропаганду на базі наукового матеріалістичного світогляду“.[2]
Митрополит Андрей протестував проти репресій радянської влади щодо Церкви і зверувся у пастирському листі до монахів у листопаді 1939 р.: «Розсіваючи Вас по світі, Боже Провидіння дає Вам ясне і велике послання ширити ради святого Євангелія та знання Євангелія між людьми. Де лиш осяде хто з Вас або там, де буде могти працею рук заробляти на життя з християнською молитвою, там буде Вашим обов’язком давати вірним св[ятий] приклад християнського життя і науку катихизму. Будете мусіти вірним служити в покірному сповнюванні своїх обов’язків, ідучи за прикладом Ісуса Христа, що прийшов не на те, щоб Йому служили, але щоб служити».
З окупацією 17 вересня 1939 р. большевиками Галичини приходить час випробуванняшколи і монастирі закривають, часописи забороняють видавати. Забороняють також публічні процесії. У цей час отець Северіян Бараник помножує пасторальну працю, щоб люди у випробуваннях мали легший доступ до Бога. У 1939 йому на допомогу приходить о. Яким Сеньківський, спочатку безженний священниккотрий замість докторських студій вступає в монастир, а на перестороги перед більшовиками відповідає: «Як не знайдуть нас в обителі, то помстяться на невинних, краще вже ми потерпимо». А перед лицем випробувань у проповіді запитує вірних: «Хто ж у цій останній годині подасть руку людству, наллє оливи в отворені рани, зішле промінь надії в перейняте розпукою серце, оздоровить і перевиховає бездольну дитину? —  і відповідає: Марія мати Милосердя та любови, Мати благодаті і миру, Діва над усі Діви і Мати над Матерями». Вірних до кінця отців Якима і Северіяна 26 червня 1941 р. після Літургії було ув’язнено у Дрогобичі, а в тюрмі Бригідки вони звершили свій хресний шлях разом з інтелігенцією. Після приходу німців серед тіл розстріляних в’язнів НКВД тіла о. Якима не знайшли, а в одній з камер знайшли фото о. Платоніда (Філяса), яке носив о. Яким, та часослов о.Северіяна, очевидці ж на подвір’ї тюрми впізнали тіло о. Северіяна: напухле, чорне, страшне лице, а на грудях — вирізаний хрест.
Греко-католицька Церква станом на 1944 р., за підрахунками Наталії Стоколос, нараховувала 2 950 священиків, 520 монахів, 1 090 монахинь у 4 440 храмах та 195 монастирі. 
Після окупації Галичини в липні 1944 р. атеїстична агітація у пресі звинувачує греко-католицьке духовенство у співпраці з нацистами і у підтримці підрозділів УПА, тим самим формуючи негативну громадську думку. Школи і лікарні були забрані з юрисдикції Церкви, з них вилучали ікони, а отцям і монахиням забороняли в них працювати.  Після смерті 1 листопада митрополита Андрея, який 44 роки провадив Греко-католицьку Церкву, коли ієрархи на чолі з Кир Йосифом Сліпим відмовилися стати на шлях співпраці з органами НКВС, було «запущено» план із її ліквідації і «возз’єднання» з РПЦрозроблений Георгієм Карповим, керівником управлінням у справах культів, та РПЦ у таємній інструкції № 58 «Заходи щодо відриву Греко-Католицької (Уніатської) Церкви в СРСР від Ватикану та подальшого її приєднання до Російської Православної Церкви», який 15 березня 1945 року затвердив Йосиф Сталін, вказуючи цим на долю УГКЦ в СРСР.
 На вимогу органів влади у квітні 1945 р. єпископський ординаріятом Станіславівської єпархії (в особі о. Авксентія Бойчука)  видавав священикам посвідки, що укладалися на основі особистих анкет отців, де вказувалася їх приналежність до духовних закладів чи громад. Посвідчення монахам-василіянам навесні 1945 р. видавав протоігумен о. Віталій (Градюк). Фактично анкета священнослужителя, де вказувалися біографічні дані, освіта, духовний сан, місце прописки, рід заняття в часі німецької окупації, за своєю структурою нагадує анкету арештованого у кримінальних справах НКВС. Отже, заповнення цих анкет у квітні 1945 р. могло мало за мету збір "компрометуючих" матеріалів на духовенство і підготовку до проведення наступних арештів. За підрахунками Богдана Боцюрківа до тюрем та концтаборів потрапило 11 єпископів, 50 митрофорних протоієреїв, всі настоятелі чоловічих та жіночих монастирів, близько 1600 священиків, сотні ченців, сотні черниць і віруючих.
Методом терору та залякування НКВС-івці тиснули на духовенство, щоб «завербувати» провідних душпастирів у процес «возз’єднання» УГКЦ. Духовенство, яке чинило опір, було репресоване. З духовенства УГКЦ було обрано Ініціативний комітет у справі об’єднання УГКЦ з РПЦ. До нього увійшли по одному зі священників з існуючих трьох єпархій УГКЦ: оо. Гавриїл Костельник, Михаїл Мельник та Антоній Пельвецький (двоє останніх перед Львівським Псевдособором у лютому 1946 р. були поставлені в сан єпископів РПЦ). Комітет у справах культів виконував роль аналітичного центру репресивної системи і збирав інформацію про місця проживання та працю греко-католицького духовенства, стежив за їхньою душпастирською діяльністю та зв’язками з ієрархами в СРСР та за кордоном. Комітет співпрацював з управлінням НКВС, яке було каральним органом, що порушував кримінальні справи щодо активних душпастирів і проводив обшуки їхніх квартир. Органи Комуністичної партії опрацьовували ідеологічну сторону «боротьби з релігійними проявами», вели просвітницько-атеїстичну роботу в державних закладах. ЗМІ мали мету сформувати у суспільстві громадську думку, яка б засуджувала дії УГКЦ як вияв темного Середньовіччя на противагу гуманному образу радянської людини. Апогеєм, але аж ніяк не завершенням репресій був Псевдособор у Львові 8-10 березня 1946 р., де фактично групою з 300 греко-католицьких священників було проголошено злиття УГКЦ з РПЦ. Собор не міг бути канонічним, адже усі ієрархи УГКЦ, які правосильно мали б очолити його, на той час уже були ув'язненні.
Спротив і агітація ченців проти „навернення“ не припинялися, комуністи вирішили

обмежити сферу впливу монахів та зменшити їхню кількість за рахунок "об'єднання" монастирів. Уповноважений у справах релігії по Львівській обл. видав формуляри-інструкції, які описують причину для скасування монастирів. Першим у акті про ліквідацію монастиря була, — як не парадоксально, — боротьба за збереження будівель монастирів, "...оскільки приміщення монастирів багато років не ремонтуються і приходять у повну непридатність...". Іншим стандартним аргументом, яким голова Облвиконкому переконував районне керівництво, був пошук раціонального виходу: "в ряді монастирів нераціонально використовується приміщення". Третім кроком цих звернень був надзвичайний вияв турботи про майно: "для раціонально використання і збереження надалі будинків монастирів", а також турбота про монахів та сестер, як у випадку з отцями Редемтористами, коли "переселити 38 монахів-редемптористів з с. Збоїська  у монастир с. Голоско-Велике". Виконання цих рішень про "укрупнення" призвело до ліквідації в 1946 р. монастирів в обласних і районних центрах Галичини, що супроводжувалося арештами настоятелів і єромонахів. Василіяни переходили на нелегальне становище і продовжували обслуговувати духовні потреби вірних УГКЦ.
УГКЦ, хоч і в катакомбах, під наглядом силових органів влади та адміністративним і моральним тиском, продовжувала жити в СРСР, як на засланні, так і на волі. Центром спільноти християн завжди була і є Пресвята Євхаристія, тому священники і вірні, ризикуючи власною свободою, посвячували час і зусилля молитві Літургії, де жертва Тіла і Крови Христової переживалася у атмосфері готовності до жертви власного життя задля визнання віри. Уповноважений у справах релігії на Львівщині у звіті за 1967 р. свідчив, що в області є 178 греко-католицьких священиків та 288 братів-монахів і сестер-монахинь:  «Униатские священики повсеместно в своей деятельности опираються на бувших монахов и монахинь, которые расселились групами по признакам приналежности к униатским монашеским орденам «Василиьянок», «Сестер Служебниц», «Студиток» и других. Именно этот контингент организирует для униатских священиков верующихи места для отправления нелегальних служб».
У 1985 р. очолив владу в СРСР Михайло Горбачов, запровадивши політику перебудови СРСР. Із 1987 року хвиля масових зібрань вірних під проводом мудрих отців (о. Йосафата Лесіва, о. Михайла Залізняка, о. Василя Вороновського, о. Михайла Волошина, ЧНІ, о. Романа Каспришина, о. Михайла Хрипи, о. Василя Михайлюка, о. Петра Зеленюха, о. Антонія Масюка, ЧСВВ, о. Маряна Чорнеги, ЧСВВ, о. Матея Гавриліва, ЧСВВ) охопила як далекі села, так і районні центри, заторкнувши навіть такі велелюдні міста, як Львів, Тернопіль, Івано-Франківськ. Цей рух не лише для радянського уряду, але й для широкої громадськості символізував життєвість і силу духу УГКЦ, яка, подолавши тернистий шлях мучеництва, свідчила світові правду Євангелії і св. Кипріяна: «Кров мучеників — насіння християн».
Важливим чинником активної боротьби за легалізацію Церкви мала амністія політичних ув’язнених: у березні 1987 р. було звільнено 36 осіб. Дослідник української інтелігенції в русі опору Г. Касьянов наводить статистику, що з м. Києва та із Західної України походило близько 72 % всіх дисидентів. Ключова роль у боротьбі належить Комітету захисту прав УКЦ , заснованого 9 вересня 1982 p., який очолив мирянин-дисидент Йосиф Тереля з с. Довге, Іршавщина. Кроком до легалізації УГКЦ стала заява про вихід з підпілля, укладена у серпні 1987 р. Йосиф Тереля, порадившись із знайомими дисидентами, імена яких знав напам’ять, а також з єпископом Василиком, єпископом Семедієм та іншими священиками, монахами й монахинями і отримавши їхню згоду, попросив о. Матея Гавриліва надрукувати Заяву на ім’я Святішого Отця Папи Римського Івана Павла ІІ про вихід УКЦ з підпілля і бажання її легалізації. Отець Матей Гаврилів, порадившись з мирянами, якими опікувався як душпастир, знайшов охочих, які були згодні, щоб подати їхні імена у цьому документі. Щоб достукатись до найвищих урядовців СРСР, у травні 1989 р. до Москви їде делегація у складі трьох єпископів: Кир Филимона Курчаби, ЧНІ, Кир Софрона Дмитерка, ЧСВВ та Кир Павла Василика і трьох священиків: Григорія Сімкайла, Володимира Війтишина та Ігоря Возьняка для спроби легалізації УГКЦ. У Кремлі влада приймає їх зневажливо: для зустрічі призначили чиновника, неспроможного відповісти ні на одне з питань. І тоді владики зважуються на крок протесту – голодування за легалізацію та реабілітацію УГКЦ.  Отці та вірні з Я. Людкевич і п. Ганною Мороз організували мирян для публічного протесту: 548 учасників зібралися на Арбаті у Москві і оголосили голодування, яке тривало з 19 травня по 24 листопада, — дати, коли був підписаний дозвіл на реєстрацію греко-католицьких громад в СРСР. У Львові на подвірї біля костелу Кармелітів (зараз — церква св. Михайла) під відкритим небом п. Ганна Мороз та члени товариства «Милосердя» організували щоденні, спочатку нечисленні, а згодом –  кількатисячні Богослужіння, які відбувалися впродовж восьми місяців на підтримку духовенства та вірних на Арбаті. Згадує п. Ганна Мороз, що першу Службу Божу відправив о. Петро Зеленюх. Щоденно, за будь-якої погоди Літургію відправляли о. Лопатчак, отці Василіяни Михайло Гаврилів і Антоній Масюк, який постійно був присутній. У той час на місці майбутнього пам’ятника Т. Шевченку у Львові мною було організовано акцію збору підписів за легалізацію та реабілітацію УГКЦ.

17 вересня 1989 р. у Львові до 50-тої річниці вступу Червоної армії до Львова близько 300 тис. вірних вийшли на похід вулицями Львова. Біля Порохової  вежі отці
Урочистий похід духовенства і вірних УГКЦ,  Собор св. Юра, Львів 17 вересня 1989 р.
відправили Літургію, проповідь виголосив о. Матей Гаврилів, ЧСВВ; отці і вірні хресною ходою пройшли через центр до собору Св. Юра, де відправили молебень до Христа Чоловіколюбця. Окрім о. Матея у поході взяв участь о. Антоній Масюк, ЧСВВ та о. Макарій Флячок, ЧСВВ. 
Восени 1989 р. після походу 17 вересня відбулося інше, не занадто наголошуване зрушення свідомості серед комуністів, на яке вказує Іван Гель в інтерв’ю: «Тоді з партії вийшло понад 30 тисяч членів, а було всього 90 тисяч. Почалось суцільне дезертирство із партії»[1].
У грудні 1989 р. п. Ганна Мороз з о. Антонієм Масюком організувала молитовний похід від храму Кармелітів до Картинної галереї, де висловили вимогу директорові галереї Борисові Возницькому повернути отцям Василіянам церкву і монастир св. Онуфрія, в якому на той час був розміщений музей Івана Федорова. П. Борис погодився віддати храм і монастир оо. Василіянам.

З огляду на тиск мільйонів вірних та духовенства греко-католицької Церкви на усіх рівнях влада змушений був піти на поступки. Так, 30 листопада 1989 р. Рада у справах релігій при Раді міністрів УРСР дозволила реєстрацію греко-католицьких релігійних громад згідно з чинним радянським законодавством.


Arendt HannahLe origini del totalitarismo, Milano 1999.
[1] Політичні протести й інакодумство в Україні (1960-1990) / упор. Василь Даниленко. – Київ, 2013, с. 584-587 Касьянов Георгій. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х років. – Київ, 1995, с. 19!; Світлана Гуркіна, к.іст.н., Поєднання релігійного і національного питання в процесі легалізації УГКЦ, у Правда визволить, Матеріали міжнародної наукової конференції 2014 р.  Місіонер 2015.
Bociurkiv Bohdan, The Ukrainian Greek-Catholic Church and the Soviet State (1939-1950), Edmonton – Toronto 1996.
Програма й устав Комуністичного Інтернаціоналу, 1937, 75. Західня Україна під большевиками, т. IX. 1939 - VI 1941. Збірник за редакцією Мілени Рудницької, Нью-Йорк 1958.
До монахів і монахинь та всіх, що спільно живуть по євангельським радам Митрополит Андрей Шептицький, Пастирські послання 1939 – 1944 р., том 3, Львів 2010.
М. Вуянко, Монастирі Івано-Франківська (Станиславова) перша половина ХХ // Нова зоря, Івано-Франківськ. 1998.
Я. Глистюк, О. Турій, Греко-католицьке чернецтво в релігійному житті України.
Кир Андрей Шептицький,  З філософії культури, ЦДІА України у Львові, Ф. 358, оп. 1, спр. 24.

Немає коментарів:

Дописати коментар