Памяті Андрія з родини Яримовичів

24 лютого 2019 р. 0 15.00 год.  у  парковій аудиторії, 1 пов. у Центрі Шептицького УКУ м. Львів, вул. Стрийська, 29a була презентована книга Світлий світ лишаючи по собі... спогадів про героя Небесної Сотні Андрія Дигдаловича ( нар. 1973 — 20 лютого 2014 р.) будівельник, учасник Революції Гідності, Герой Небесної сотні, Герой України.

Андрій Дигдалович

Народився Андрій 3 червня 1973 року в с. Сокільники Пустомитівського району Львівської області. Дід Андрія отець Констянтин Яримович в часи гоніння греко-католицької церкви організовував підпільні богослужіння. Бабин брат Іван Бутковський був полковником УПА (псевдо «Гуцул»), лицар Золотого Хреста Бойової Заслуги, помер у Мюнхені 1967 року. У дворічному віці залишився без батька, тому змушений був рано стати дорослим. Мама багато часу проводила в лікарні, а Андрій дитиною ходив на колгоспні поля, на тік – збирав та здавав лікарські рослини. Зароблене відносив мамі, казав: “Тобі треба чобіт на зиму — купи собі”. Андрій ріс бунтарем. Ще в школі ставив вчителям на уроках історії незручні запитання про УПА, і коли вони не знали що сказати, сам на них відповідав. Учителі його навіть виганяли за двері аби хлопець “не зривав уроки”.

“Не пам’ятаю, аби ще яка дитина була так патріотично налаштована, – розповідає Володимир Явор, класний керівник Героя.- Десь у 1988–89 роках у підпіллі вийшла революційна брошура про Україну. Андрій за свої гроші декілька примірників закупив — роздав однокласникам. Наша школа виграла в конкурсі маршової пісні. Андрій на свято прийшов із синьо-жовтим прапором, у шапці-мазепівці. На уроці малювання в шкільному альбомі намалював тризуб. Сказав учительці: скоро це буде нашим символом…”

Будучи одинадцятикласником, організував в Сокільниках Товариство української мови ім. Т.Шевченка. Не був депутатом, не був членом жодної партії. Проте першим повісив червоно-чорний стяг на своєму будинку. Наприкінці 1980-х із місцевих державних будівель знімав радянські прапори. Мати вночі на його одязі шукала червоні нитки, аби сина знайшли та не покарали.

У 18 одружився зі своєю коханою – Наталею. З дружиною у шлюбі були разом 22 роки… В 2004 з першого і до останнього дня був на Майдані під час Помаранчевої революції. А потім тихо відійшов і займався своїми буденними справами. Власними руками і ремонт у будинку зробив, і грядки доглядав, і навіть куховарив, коли дружина була у відрядженнях. Як згадує дружина Наталя: "Андрій був будівничий, такий собі генератор ідей який ще й втілював ці ідеї в життя. А будівельником він інколи підробляв, коли дошкуляли "збирачі взяток"з підприємців. Він ішов на будову вчитися нового, кожен раз опановуючи ту чи іншу будівельну професію під час роботи. Але знову і знову повертався до нашої сімейної справи. Разом з Андрієм ми займалися атракціонним бізнесом".

Довгий час сім’я проживала в м. Пустомити Львівської області, потім переїхали в с. Сокільники. Любив футбол, грав за сільську команду «Кар’єр». У 2013 році його навіть визнали кращим футбольним голкіпером серед ветеранів у Львівській області.

Виховував двох доньок — Андріану (21 рік) та Анастасію (11 років). Дружина згадує, як у 2003 році Андрій в довіднику міст, серед героїв м. Пустомити жартома власноруч вписав власне ім’я, а виявилось,що передбачив свою долю Героя…

РЕВОЛЮЦІЯ ГІДНОСТІ

Це вже був другий Майдан Героя. Помаранчевий він пройшов від першого до останнього дня. Як тільки зібрався Євромайдан, одразу рушив на Київ.

«Після праці мій чоловік пішов на віче у Львові, де розказували про тих бідних студентів, яких на Майдані розганяла міліція. Тоді він повернувся додому з твердим наміром, що вже досить, що пора їхати в Київ і говорити, що ми не погоджуємося з тим, що відбувається, що не погоджуємося, щоб наших дітей били. Це вже була остання крапля», – розповідає дружина.

Спочатку Андрій був у Львівській сотні, але потім його прийняли до Cотні ветеранів Афганістану Самооборони Майдану, хоча він і не служив в Афганістані. Три місяці провів з ними пліч-о-пліч. Додому Герой їздив всього два рази – на Дні народження своїх рідних.

11 грудня «беркутівці» схопили Андрія і хотіли змусити його стати перед ними на коліна, але не вдалося попри те, що били. Йому врятувала життя накидка з написом: «Афганці-ветерани — з народом». Якийсь офіцер підійшов і сказав: «Афганця не вбивати», вирішивши, що Андрій — афганець. Йому вдалося втекти, коли «беркутівці» його залишили на якийсь час. Друзі жартували, що Андрій Дигдалович отримав перше бойове хрещення.

Герой був кілька разів поранений.

У грудні під час сутички з «Беркутом», отримав поранення від гранати, нелюди били його по ногах, витягували з повстанських лав гаком, порвали на ньому бушлат, але чоловік, не дивлячись на це, стримував наступ Беркута. За це Комендатурою Майдану був нагороджений орденом «За оборону Майдану».

А 19 січня майданівця поранили на вул. Грушевського — куля потрапила під око. Герой втратив тоді 80% зору на одне око. Звертатися до лікарів у Києві було небезпечно — ранених заарештовували і кидали до в’язниці. Таємно вдалося доправити його на лікування до Львова. Думали, що вже не поїде. Не зміг — побратими покликали знову. Казав, що мусить — дав клятву.

20 лютого Андрій близько 3 ночі подзвонив додому. “Сказав: усе в порядку, — зі слізьми згадує дружина. — Знав, що не сплю — інтернет, телевізор. Кидала есемески: “Ми молимося за тебе”, “Гордимося тобою”, “Скажи, що живий”… Просила його переодягнутися, щоб снайпери не впізнали по куртці. Та він не хотів у чужому ходити. На кінець сказав: “Лягай спати, не переживай — усе буде добре. В разі чого — знаєш, що робити. Ти ж сильна”…

Зранку чоловік прийшов на Майдан після важкої ночі на барикадах. Було пів на восьму. Сів під штабну палатку, закурив, зробив собі кави.

Побратими йому сказали аби не пропадав, бо ввечері його мали нагороджувати за оборону Майдану. Він сказав: “Який із мене герой? Я ще не заслужив. Але зараз заслужу”. Встав і пішов на передову…

…Його життя обірвалось від кулі снайпера на вулиці Інститутській, коли Андрій витягував пораненого хлопця до медиків. На ньому був саморобний бронежилет. Куля пробила його та пройшла через плече навиліт.

ПРОЩАННЯ

Поховали Героя Небесної Сотні 23 лютого на Алеї Героїв Личаківського цвинтаря у Львові. Труну героя Небесної сотні на руках несли від Сокільників — передмістя Львова, де він мешкав з родиною, — до Личаківського кладовища, де його поховали на Алеї Героїв.

«Минулого місяця ми тут ховали Юрія Вербицького. Я ніколи не думав, що на цьому полі почесних поховань ми будемо ховати моїх однолітків. Я думав, що ця смерть буде останньою. Він загинув за нас з вами, за державу. Смерть Небесної сотні, смерть Андрія — має нас змінити. Ці хлопці померли за нас усіх, щоб ми були іншими», — зазначив на похороні міський голова Львова Андрій Садовий.

Наталя розповідає, що вся родина зараз молиться за Андрія і за Україну. Щоб смерть героїв Небесної сотні не була марною. «Андрій хотів іншої України. Головне, щоб ми скористалися цим шансом».

ВШАНУВАННЯ

* Комендатурою Майдану нагороджений орденом «За оборону Майдану», вручено дітям під час похорону.

* 24 серпня у Сокільниках відкрили меморіальну дошку Андрію Дигдаловичу — Герою Небесної Сотні.

* Звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (21 листопада 2014, посмертно) — за громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції гідності.

* 20 лютого 2015 року на фасаді початкої школі в с. Сокільники біля Львова відкрито пам’ятну дошку Герою Небесної Сотні Андрію Дигдалович.

Джерело -  http://www.nebesnasotnya.in.ua/portfolio/andriy-dygdalovych/