Ченці Василіяни, Жовква 1930 ті р. |
Репресії проти греко-католицького духовенства в
1945-1946 рр. влада одягла у шати боротьби за державну безпеку СРСР, в якій
Церква і духовенство УГКЦ зокрема розглядалося як деструктивна сила, що
втручається в формування світоглядної політики СРСР. Така
діяльність згідно зі ст. 124 (обмеження права свободи совісті) Конституції була
неприпустимою. Процес репресій проти ченців має кілька стадій: 1944-1946 рр. події,
що передували Львівському „соборові”, зокрема ліквідація монастирів і арешти ченців.
Навесні 1945 р., коли стало зрозуміло, що гітлерівська Німеччина війну програє, толерантна політика щодо Католицької Церкви завершилася. Розпочалася атеїстична агітація у пресі. УГКЦ з центром поза межами Радянського Союзу, за словами генерала Лева Мехліса, не могла існувати. Вибір був невеликий: або піддатися Московському патріархові або бути знищеним- Церква не пішла з радянською владою на співпрацю, отож, нова влада приступила довідкритихрепресій. Органи НКВС арештовували отців, які активно душпастирювали в період німецької окупації, ці арешти були предвісниками масштабних переслідувань, які готували більшовики, і які розпочалися після завершення війни. У квітні 1945 р. з публікацією у львівській обласній газеті статті Росовича (псевдонім Я. Галана) «З хрестом, чи ножем» і арештом 11 квітня 1945 р. єпископату УГКЦ поклала початок масових репресій Греко Католицької Церкви. Зокрема, відмовою від "об'єднання" з православними відповів на зборах гр.-кат. священиків Жовківського деканату Ініціативному комітету по обєднанню з РПЦ, отці заявили, що підпорядковуються
Навесні 1945 р., коли стало зрозуміло, що гітлерівська Німеччина війну програє, толерантна політика щодо Католицької Церкви завершилася. Розпочалася атеїстична агітація у пресі. УГКЦ з центром поза межами Радянського Союзу, за словами генерала Лева Мехліса, не могла існувати. Вибір був невеликий: або піддатися Московському патріархові або бути знищеним- Церква не пішла з радянською владою на співпрацю, отож, нова влада приступила довідкритихрепресій. Органи НКВС арештовували отців, які активно душпастирювали в період німецької окупації, ці арешти були предвісниками масштабних переслідувань, які готували більшовики, і які розпочалися після завершення війни. У квітні 1945 р. з публікацією у львівській обласній газеті статті Росовича (псевдонім Я. Галана) «З хрестом, чи ножем» і арештом 11 квітня 1945 р. єпископату УГКЦ поклала початок масових репресій Греко Католицької Церкви. Зокрема, відмовою від "об'єднання" з православними відповів на зборах гр.-кат. священиків Жовківського деканату Ініціативному комітету по обєднанню з РПЦ, отці заявили, що підпорядковуються
Постанова арешту о. Йосифа Завадяка, ЧСВВ |
Отець Порфирій Луцик |
У
очікуванні репресій єпископи подбали про правонаступників. Отцю Матею Шипітці,
єпископ Григорій Хомишин передав права єпископа у Станіславівській єпархії.
Отець Матей в травні 1946 р. мав зустріч з свщмуч. о. Климентієм Шептицьким, з
яким радився у справі діяльності УГКЦ в нових умовах[1].
У 1947 р. він висповідав і прийняв у Католицьку Церкву священиків зі
Станіславівщини і Львівщини, які «підписали православ’я»[2].
У 1947-1948 рр. о. Матей Шипітка і о Юрій Янтух переховувалися у ще діючих
монастирях сестер василіянок у с. Словіта і с. Нижнє Висоцьке. Відправляли отці
для сестер Служби Божі, уділяли вірним Святі Тайни[3].
Коли в 1948 р. в Словіті арештували о. Матея Шипітку, а в Нижньому Висоцькому –
о. Юрія Янтуха, то єдиним надійним місцем, де отці
знаходили притулок були помешкання городян. Так, після звільнення о. Юрій Янтух проживав у Львові на легальному
становищі і навчався на бугалтерських курсах, а продуктами харчування у цей
післявоєнний час йому допомагала рідня[4].
ДАЛО, ф. 1332, оп. 2 спр. 41, Звіт |
Львів став притулком для єромонахів, які дотримуючись заходів
конспірації проводили богослужіння у квартирах.
Львівский собор 1946 р., змодельований в кабінетах
Москви, формально ліквідував УГКЦ. Звіт уповноваженого у справах релігії по Львівщині 1968-69 р. описує Львівський собор 1946 р. як акт анулювання УГКЦ і "об'єднання з братами в єдину РПЦ".В цей період 1946-1949 рр. влада використовує тактику „укрупнення” монастирів за схемою „один Чин – один монастир”. Церква продовжила існувати, але вже в катакомбах. Спротив і агітація ченців проти „навернення“ не припинялася, комуністи вирішили обмежити сферу впливу монахів та зменшити їх кількість за рахунок "обєднання" монастирів. Виконання цього рішення призвело до ліквідації в 1946 р. монастирів в обласних і районних центрах Галичини, що супроводжувалося арештами настоятелів і єромонахів. Ці заходи влади наштовхнулися на опір монахів, які, щоб не приймати православ’я, переходили на нелегальне становище і продовжували обслуговувати духовні потреби мирян вірних УГКЦ.
Акт "збереження" монастиря, ДАЛО, Р 1332, спр. 6 |
Такі листи масово виготовлялися у обласних державних адмінстраціях у березні 1946 р. після офіційної ліквідації УГКЦ на Львівському псевдоСоборі 4-5 березня 1946 р. і згідно цих інструкцій численні монаші обителі перейшли у власність держави.
Василіяни монастиря у с. Гошів до весни 1950 р. обслуговували вірних села і
округи, які просили про молитву. Монастир відвідували не лише отці[5],
а й уповноважені у справах релігії з пропозицією «переходу на православ’я». На
монастир було накладено 70 тис. рублів податку, який допомагали сплачувати прочани,
особливо з Дрогобича. Отці, що офіційно не жили в монастирі, були змушені жити
поза ним, оскільки діяла заборона влади на проживання в обителі сторонніх осіб.
Водночас це дозволило їм душпастирювати в сусідніх селах і непомітно для влади
уділяти Святі Тайни.
Могили василіян, Унів |
В Уневі для ченців УГКЦ створено будинок перестарілих куди звозили старших
ієромонахів. Тут з лютого 1949 р. проживав о. Йосиф Ридель, василіянин. 7 червня
1949 р. він домігся дозволу в районного уповноваженого у справах релігії п.
Романового на відправу Служби Божої для вірних с. Ладинці, Перемишлянського
району. З матеріалів кримінальної справи вимальовується образ ченця
василіянина, який на допитах і в суді, виступав в обороні УГКЦ і зі спокоєм
прийняв вирок: «Який вирок суд винесе, я його прийму, бо він є не від влади, а
від Бога»[6].
Шлях ісоповіді віри привів чернецтво УГКЦ на межу виживання, але за порогом вічності їх свідчення зберегло Церкву і вона відродилася і зараз покликана вкотре свідчити про вірність Христові.
[1] Там же,
107-108; 91.
[2] Там же, арк.
105.
[3] Архів УСБУ
Львів, Спр. о. Матея Шипітки, П-34395, арк. 57; 69; 269; спр. о. Юрія Янтуха,
П-11708, арк. 20.
[4] Архів УСБУ
Львів, Спр. о. Юрія Янтух, П-11708, арк. 27; 30.
[5] Там же, Спр. о.
Мартиніяна Луціва, П-22532, арк. 47.
[1] В. Сергійчук, „Нескорена церква“, Київ 2001, 57.
[2] Архів УСБУ Львів, спр. о. Модеста Пелеха, о. Маркіяна
Савчина, о.Маркіяна Когута, П-26909.
[7]
Архів Святоонуфріївського монастиря оо. Василіян, Постуляційний фонд, спр. о.
Порфирія Луцика, Свідчення
Євгенії Теленько, 1.
Аналіз події Львівського псевдособору і бібліографія - http://www.xic.com.ua/z-zhyttja/20-svidchennja/400-hrestom-i-terorom-do-70-richchja-lvivskogo-psevdosoboru-sproba-pereosmyslennja
Джерела Меморіалу про долю Церкви в Росії - http://www.blagovest-info.ru/index.php?ss=2&s=4&id=66633
Мартиролог жерт тоталітарних репресій в СРСР (каталог) - http://lists.memo.ru/index18.htm
Джерела Меморіалу про долю Церкви в Росії - http://www.blagovest-info.ru/index.php?ss=2&s=4&id=66633
Мартиролог жерт тоталітарних репресій в СРСР (каталог) - http://lists.memo.ru/index18.htm
Немає коментарів:
Дописати коментар