 |
| Учасники лекції, УКУ, Львів |
Дев'ять років перед тим, в кінці мого навчання в аспірантурі Московського університету, радянська влада організувала пропагандистську поїздку для нас, студентів, щоб показати нам найкраще зі своєї країни. Київ у червні 1960 року був першою зупинкою на нашому маршруті, де гід показав нам нищівну міць нацистського вторгнення в Україну, великі руйнування війни, які до тих пір ще залишалися невідремонтованими. Наш візит до Печерської Лаври був розгромним – не так через фізичне, як через духовне спустошення. Під час мого річного перебування у Москві, я дізнався, що Микита Хрущов розпочав нову кампанію проти релігії, а також я читав про це в журналі «Наука і Релігія». Однак тепер, хоча це було в Лаврі, це стало реальністю. Чернець, який проводив для нас екскурсію не міг прямо повідомити нам про плани атеїстів, але його погляд говорив про все. Я ще ніколи не бачив більшого жалю, вирізьбленого на обличчі людини, коли він розповідав про нібито радісну звістку, що саме тут, майже тисячу років тому, почалася християнізація Русі. Звісно, тоді ми цього не знали, але пізніше я виявив, що ми, ймовірно, були останніми іноземними гостями Лаври до її неминучого насильницького закриття і розгону ченців.
Рівно двадцять вісім років по тому, у червні 1988 року, ми з дружиною стояли на тому ж місці. На цей раз нам повідомили радісну звістку: Лавру відкрили заново і роки безбожництва минули. Ми відвідали Москву, потім Київ – на святкування тисячоліття Хрещення Русі. Але на цьому кінець моєї історії. Ця лекція розповідає про те, що сталося між цими подіями.
Початок нашої роботи не був легким, але врешті-решт, моя перша книга, «Опіум для народу», з’явилася в Лондоні в 1965 році у видавництві «Фабер і Фабер». Я говорю про це тому, що це допомогло залучити деякі позитивні відгуки, в результаті чого я повільно зміг зібрати невелику групу радників, в тому числі Ксенію Деннен, нинішню голову Кестонського інституту (як він тепер називається), і ми почали наші скромні колективні дослідження, але незабаром британська BBC, а пізніше і світова преса почала помічати нашу роботу, ґрунтуючись на достовірності фактів, які ми представляли. Наш вплив зростав, і незабаром у нас вже була навчальна програма про всі комуністичні країни, в тому числі навіть про маловідому на той час Албанію, яка проголосила себе першою державою, яка повністю викорінила релігію.
За цей час Україна й надалі викликала зацікавлення. Ранній приклад однієї історії, яка стала добре відомою в усьому світі – це моя зустріч з двома бабусями з Почаєва, де велика Лавра перебувала під безпосередньою загрозою закриття. Атеїстичні можновладці жорстоко розганяли ченців, декого з них навіть запроторили до психіатричної лікарні. Мати одного з них разом з подругою написала заяву про переслідування, привезла її до Москви, де вона зустрілася із французькою вчителькою, яка в Москві проводила відпустку, і таким чином цей документ потрапив до Парижа, а згодом і до мене у Лондон. Через декілька тижнів я зміг повернутися до Москви, пішов на місце, де була церква, яку два тижні була знесена, і, дивовижно, але там я зустрівся з цими ж двома жінками, які також прийшли туди, щоб побачити наслідки руйнування. «Ходімо з нами», сказали вони. На тлі сцени неймовірної напруги, всі ми тоді розуміли, що це була безпосередньо рука Бога в нашому житті. Жінки сказали мені, що вони принесли оновлену заяву про Почаївське переслідування, і запитали чи міг би я взяти її з собою в Англію. З трепетом я погодився, і пізніше мене не обшукували на виході з аеропорту. «Що ще я можу зробити крім цього?», запитав я їх. «Будьте нашим голосом і говоріть за нас», відповіли вони. Їхні слова стали керівним принципом Кестонського коледжу. Не мої слова, але їхні слова, українське Слово російською мовою, повідомлення від серця Православної Церкви. Ми хотіли говорити правду. Наш курс було обрано.
Незадовго до того, в 1962 році, коли я служив молодим священиком в англіканській парохії в Північному Лондоні, я почав загалом більше дізнаватися про релігійні переслідування в часи Хрущова, особливо про гоніння баптистів і євангелістів, від імені яких, в наступні найближчі кілька років, ми очолили міжнародну кампанію. Я почав отримувати документи від групи, яка називала себе «ініціативники» ̶ це було слово, яким вони себе описували, як таких, що робили спроби ініціювати кампанію за свободу протестантів від державного контролю. Вони хотіли скликати вільний з’їзд. Це стало довгою емоційною історією, у якій преса, а згодом і політики Заходу зайнялися цією справою, і в кінцевому підсумку зіграли головну роль.
І знову Україна була центральним учасником. Пастор Георгій Вінс народився і виріс у Києві, і саме в Україні існувала та діяла найсильніша група протестантів, які безуспішно намагалися проводити Богослужіння без державного втручання. Багато з них були готові отримати державну реєстрацію, якщо б це надало їм хоча б обмежену свободу сповідувати свою віру, але держава відмовляла їм у цьому привілеї, мотивуючи тим, що вони прагнули виховувати своїх дітей у своїй вірі. Пастор Вінс, електрик за професією, став їхнім найгучнішим представником. Він з великим завзяттям представив цю справу, як свободу релігії від втручання держави і стверджував, що слідує згідно ленінського принципу відокремлення церкви від держави. За його видатну хоробрість а також за те, що він зумів створити загальносоюзну організацію, пастора Вінса було ув’язнено. Загалом на протязі 1960-70-х рр. близько 200 лідерів створеного ним руху «ініціативників» потрапило до в’язниці. Вражаючі і докладні новини про хід судових засідань, про вироки і умови утримання у в’язницях систематично доходили до нас в Кестонський коледж, і це багато в чому було можливим завдяки невпинним зусиллям групи жінок, чиї чоловіки були ув’язнені. Вони називали себе «Рада родичів ув’язнених баптистів», це був абсолютно новий відправний пункт у сфері цивільних свобод в Радянському Союзі. Домінуючою фігурою була Лідія Вінс, мати Георгія, яка, зрозуміло, незабаром також була ув’язнена, але таємна робота зі збору інформації і відправки, якимось чином, її з Радянського Союзу, продовжувалася. Цю інформацію ми передали до новоствореної групи Amnesty International, яка незабаром по всьому світу почала кампанію за звільнення баптистських активістів.
Ми, зі свого боку, продовжували збирати і публікувати новини про розвиток подій в цій дивовижній історії. Згодом, я розповів про це в двох книгах, перша книга – це було наукове дослідження під назвою«Релігійне бродіння в Росії» (Religious Ferment in Russia), друга ̶ в більш популярному ключі, «Віра на лаві підсудних в Росії» (Faith on Trial in Russia) (я повинен був би сказати «в Україні», але Росія, на жаль, була в той час загальною назвою на окреслення для всього Радянського Союзу прийнятою в Великобританії, і видавці наполягали на використанні саме цієї назви).
Друга книга розпочиналась описом демонстрації на Старій площі в Москві, перед будівлею Центрального Комітету. Дивно, але пастору Вінсу і його соратникам вдалося зібрати представників практично з кожної республіки Радянського Союзу. Там ніколи нічого подібного раніше не відбувалося. Пізніше, після того, як демонстранти відмовилися розходитися, хоч їм і погрожувала міліція, вони сіли на східцях цього величного будинку. Зрештою поліція дозволила двом лідерам демонстрації, пасторам Георгію Вінсу і Геннадію Крючкову, зайти в будівлю ЦК щоб представити свої клопотання. Вони звідти так і не вийшли.
Тепер сцена змінюється на залу московському суду. Ми точно знаємо, що тоді відбулося, тому що тепер нам доступна повна стенограма судового розгляду, збережена в Кестонському архіві Університету Бейлор, м. Вако, штат Техас. Двом обвинуваченим, Вінсу і Крючкову, було відмовлено в належному доступі до адвокатів, а також, перебувючи у вязниці, вони не мали жодного зв’язку із зовнішнім світом аж до початку судового процесу 29 листопада 1966 року. Лише співробітники КДБ мали право доступу до зали суду (хоча там було кілька баптистів-шпигунів, один з яких робив нотатки).
Судовий процес тривав два дні, у перший день пастор Вінс давав покази на лаві підсудних аж до опівночі. Потім обвинувачених відправили назад до в’язниці, де їм не давали можливості поспати, і о 5 ранку їх знову привели до зали суду. У стенограмі можна прочитати слова лжесвідків. Зрештою, не маючи часу, щоб підготувати своє «останннє слово» (право всіх обвинувачених в ті дні), пастор Вінс звернувся до зали суду з такими словами:
Я хочу сказати, що вважаю за щастя цю можливість стояти тут і свідчити про те, що я перебуваю на лаві підсудних як віруючий. Я радий, що за свою віру в Бога я можу бути ув’язненим, що маю нагоду випробувати себе, утвердитися у вірі. Я не стою тут, як злодій, розбійник або як той, хто порушив права іншої особи. Я стою перед вами зі спокійним і чистим сумлінням. Я з гідністю дотримувався усіх законів, а також сумлінно дотримувався Божих законів[1]
Проте суддя дуже швидко перервав його, однак пастор Вінс продовжив, цитуючи один з гімнів, який сам написав. Під гул залу, суддя розпорядився видалити його із зали засідання.
Два виснажені в’язні отримали вирок о 1 годині ночі – таким було завершення другого дня, протягом якого їх, практично без перерви впродовж п’ятнадцяти годин піддавали психологічним тортурам. Вирок «винен» означав для двох пасторів три роки ув’язнення в таборах «особливого режиму».
Я повинен підкреслити, що в ці роки Кестонський Коледж розвивав свою діяльність і, окрім книг, в своєму журналі Релігія в комуністичних країнах (заснований у 1973 році) опублікував низку доповідей з усього комуністичного світу, а також новини, які почали читали у всьому світі. Серед них часто були повідомлення для Східної Європи, які передавалися через такі радіостанції, як Радіо Вільна Європа, Радіо Свобода та BBC. Це, в свою чергу, стимулювало переслідуваних збирати більше інформації і пересилати її, будь-якими засобами, у Кестонський коледж. В результаті, ця діяльність швидко поширювалася.
Одним з результатів такої діяльності було те, що друзі і сім’я пастора Вінса встановили з нами контакт. Якимось чином, з в’язниці він секретно передав своїй дружині Надії до Києва таємно написані ним мемуари, які згодом були передані нам в Лондон. Джейн Елліс, старший працівник нашого колективу, переклала ці мемуари і опублікувала їх під назвою «Три покоління страждання»[2]. Сер Джон Лоуренс, наш мудрий і впливовий голова, вирішив, що ми не повинні самі користуватися зворушливим літературним твором пастора Вінса, яким би фрагментарним він не був. Тому ми прийняли рішення, хоча в ретроспективі воно виглядає дуже дивовижним, ̶ їхати до Києва, щоб проконсультуватися з Надією, щодо створення фінансового фонду допомоги для її чоловіка, який був би доступним для їхньої сім’ї, коли це стане можливим.
Тоді я думав що у нас не було жодної реальної перспективи для реалізації нашої мети. Однак, якимось чином, моя радянська віза, у якій довго відмовляли через публікацію моєї книги «Опіум для народу», була відновлена в 1975 році. І тоді, разом з Джилліан, моєю першою дружиною, я зміг здійснити коротку поїздку в Москву. Тож, два роки по тому, сер Джон Лоуренс, і я звернулися за візою для аналогічної короткої поїздки у Москву щоб потім поїхати до Києва. Так, на наш подив, 6 березня 1977, із адресою Надії Вінс, схованою у надійному місці, ми вирушили в дорогу, можливо, з подивом і з невеликими перспективами, як ми тоді думали про досягнення нашої мети. Хоча Сер Джон протягом усього життя був відданим народу Радянського Союзу, а посприяло цьому те, що ще у важкі часи Великої Вітчизняної війни він працював прес-аташе в Посольстві Великобританії, тому користувався певною повагою в вищих колах радянського чиновництва.
У Києві ми очікували перешкод з боку КДБ. Однак ніхто не прийшов, коли ми вирушили в таксі і знайшли Надію Вінс вдома. На той час Георгій вже відбував свій другий термін тюремного ув’язнення. На подив Надії, ми розповідали їй про рукописи її чоловіка, про наш переклад і його публікацію, а також про пропозицію щодо створення фінансового фонду. Вона погодилася на це – таким чином наша місія була швидко виконана. Надія запитала нас що б ми хотіли робити далі. В той день мала відбутися зустріч в баптистській церкві, яку заснував її чоловік, вона запитала чи ми хотіли б поїхати туди? Звичайно, що ми відповіли «так» і незабаром вже їхали в таксі разом з Надією, яке привезло нас до якоїсь непоказної офісної будівлі. Це і була так звана «підпільна» церква, де люди відкрито зустрічалися для молитви. Нас приймали так, що жоден з нас ніколи цього не забуде. Ми залишилися і довго розмовляли. “Хочете побачити справжню підпільну церкву?”, запитав один з присутніх. Звичайно, ми погодилися, й на наше здивування, нас провели через своєрідну лазівку вниз, у кімнату, яка знаходилася нижче рівня землі. Там перед нашими очима відкрилося дивовижне видовище: діти-підлітки сиділи щільним колом навколо єдиної Біблії, і слухали пояснення вчителя. Там прийом був ще теплішим, ніж у кімнаті нагорі, і нас запросили розповісти молоді про нашу віру. Коли ми вже вийшли звідти то запитали, чи повинні ми мовчати про те, що тільки що пережили. «Скажіть світові, що ми не боїмося», почули відповідь. Так ми і зробили.
Кульмінація цієї історії настала 28 квітня 1979 року. Я міцно спав у себе вдома, коли посеред ночі пролунав телефонний дзвінок. «Це телефонують з державного департаменту, з Вашингтону, округ Колумбія. Ми вимагаємо, щоб ви негайно приїхали в Нью-Йорк, щоб допомогти нам опитати пастора Георгія Вінса. Радянська влада щойно випустила його на свободу разом з групою інших ув’язнених, після проведених нами переговорів, і зараз він десь посеред Атлантичного океану на шляху до нас». Я не поспішв з відповіддю і спершу вимагав певного доказу, що це не обман, потім я встав і поїхав в аеропорт для негайного польоту в Нью-Йорк, де в готелі Plaza в Організації Об’єднаних Націй я вперше побачив розгубленого пастора Георгія Вінса. Я намагався допомогти заспокоїти його ̶ він не хотів покидати Радянський Союз, і його ніхто не консультував, ̶ але от він сидів переді мною, позбавлений, на тривалий час сім’ї і одновірців. На наступний день я супроводжував його у Вашингтон і готував його для зустрічі з президентом Джиммі Картером. За 48 годин з радянської в’язниці – в офіс президента! Під час зустрічі президент Картер пригадав епізод, коли я зустрів його в Оксфорді близько трьох років тому. Кестонський коледж представив документацію по цій справі в Державному департаменті, але не мав ніяких попередніх знань щодо обміну групи (сім активістів на чотирьох радянських шпигунів!) і порадив що пастору Вінсу варто було би возєднатися зі своєю родиною. Пізніше сім‘я пастора Вінса приєдналася до нього в Америці.
“За вільну Україну!”
У якийсь момент нам стало відомо, що заклики про свободу віросповідання, які тоді постійно лунали від Української Греко-Католицької Церкви, також побічно впливали на зростаюче прагнення до політичної незалежності.
Я вперше усвідомив повну міру знищення Сталіним стародавньої і поважної інституції завдяки українському вченому професору Богдану Боцюрківу, товаришу Пітера Реддуейя, який був одним із співзасновників Кестонського коледжу. Я познайомився з Богданом Боцюрківим, професором Карлтонського університету в Оттаві, Канада, коли він приїхав до Лондонської школи економіки на час своєї річної відпустки на початку 1970-х років. Він був скромною людиною, але справжнім джерелом знань про Українську Греко-Католицьку Церкву, він був найшановнішим вченим вільного світу, який міг розповісти цю історію. Тому він був з нами з перших днів діяльності Кестонського коледжу. Ми стали близькими друзями і, в міру того, як збільшувалися наші знання про ці трагічні події, ми також почали отримувати інформацію про те, що Церква далеко не є мертвою, а навпаки переживала сильне відродження у підпіллі. Це незабаром мало стати «видимим», оскільки до нас почали доходити звістки про вуличні демонстрації і літургії, які відбувалися під відкритим небом,.
Кестонський Коледж незабаром став відомий завдяки своєму поданню достовірної інформації про переслідування католиків в Радянському Союзі. В той же час, через редакцію підпільного журналуХроніка Литовської Католицької Церкви, ми почали отримувати інформацію про масштабне переслідування Латинської Католицької Церкви в Литві.
Завдяки моїй дружбі з професором Боцюрківим, я двічі отримував запрошення на конференції в Карлтонському університеті, в результаті чого до мене звернулися із проханням провести розширене турне по Канаді, від узбережжя до узбережжя, щоби виступити з лекціями, які спонсорувалися місцевими українцями. Скрізь, де я побував в період від 23 вересня до 4 жовтня 1976, мене зустрічали не лише з чудовою українською гостинністю, але абсолютно всюди – в Торонто, Едмонтоні, Калгарі, Вінніпегу та Ванкувері – мене зустрічали вигуком “За вільну Україну!”
Про що я читав лекції? Основна ідея була проста. На той момент у мене вже було достатньо інформації, щоб говорити не лише про релігійні переслідування в Україні, але й про релігійне відродження – і це в найсуворіших умовах – серед католиків, православних та протестантів. Серед спустошення також існувала надія. В тому часі я також побував в Римі, де зустрівся з кардиналом Йосипом Сліпим, якого Хрущов в січні 1963 року випустив до Ватикану. Це був старий чоловік, кожна зморшка на обличчі якого, в однаковій мірі, була позначена святістю і стражданням. Я був глибоко зворушений його смиренням і лагідністю, а ще готовністю приділити увагу молодому чоловікові з Англії, якого він не знав. Десять років по тому, Папа Іван Павло II фактично повторив його слова-підбадьорення, коли при зустрічі промовив до мене із своїм неповторним польським акцентом: “Продовжуйте свою працУ”.
Як виглядало з повідомлень Кестонської служби новин і журналу «Релігія в комуністичних країнах», в 1970-х — 80-х рр. ми продовжували отримувати багато інформації про відродження життя Української Греко-Католицької Церкви. Я не буду розповідати тут цю історію, тому що вона всім вам вже добре відома. Те, що я хочу зараз зробити, це пригадати деякі з тих моментів, представлених мною у 8 розділі моєї книги, «Горбачов, Гласність і Євангеліє», виданої в Лондоні в 1990 році.
Михайло Горбачов, я впевнений, ще у перші роки на посаді генерального секретаря Комуністичної партії обурювався через постійні демонстрації, з якими він стикався під час його численних поїздок за кордон. Основними організаторами цих демонстрацій були єврейські громади, які прагли до публічності, які дуже ймовірно могли сприяти звільненню деяких з їхніх радянських одновірців, і надати право «відмовникам» на еміграцію. І це й справді призвело до того, що радянські атеїстичні органи державної влади переглянули їхню політику, вони піддалися на тиск. В той же час, я вважаю, після певного вагання, Горбачов почав щиро вболівати за відновлення релігійних а також політичних прав (хоча, при цьому він не відмовився від основної прихильності до марксизму-ленінізму).
Важлива праця Роберта Конквеста про Голодомор «Жнива скорботи», яка була опублікована в 1986 році, через рік після приходу Горбачова до влади, справила велике враження на Заході. Поступово, дуже поступово, громадськість почала усвідомлювати, що пригнічення України Москвою, неодмінно призведе до закликів про незалежність. Велика політична свобода означала, що ці заклики можна було почути більш послідовно. Але це не були події давноминулого голодомору 1930-х років, який справив найбільше і найважче враження. Це було щось безпосереднє і актуальне: це були наслідки того зла, яке Сталін вчинив щодо України, покаравши і заборонивши Греко-Католицьку Церкву. Серед того хаосу, який панував у Європі наприкінці Великої Вітчизняної війни (яку ми у Великобританії, і в Україні також, називаємо Другою світовою війною), новини про т. зв. Львівський Собор, що відбувся 8 березня 1946 року, залишилися майже непоміченими в західній пресі. В міру формування своїх контактів на Заході Московський Патріархат твердо заявляв, так, як зрештою, він робить це і нині, що це було законне повернення українських розкольників до їхньої рідної церкви – російського православ’я. На той час не залишилося жодної діючої греко-католицької церкви, як і жодної з її установ. Ті, хто чинив опір, були ув’язнені; багато хто не вижив – але в ті часи не було Amnesty International, яка б боролася за права ув’язнених. Відносно цієї частини Європи світова громадська думка в цілому прийняла результат як “стабільний”.
Це завжди було далеким від істини. В міру того, як розгорталася діяльність Кестонського коледжу, ми усвідомлювали, що захист релігійної свободи в Україні є одним з наших пріоритетів. Ми ніколи б не оголосити, що ми відіграли важливу роль у зміні цієї ситуації, але тим не менше світові ЗМІ почали серйозно прислухатися до нашого викладу фактів. [3]
У 1974 році, в той час, коли навіть Ватикан мовчав про права Греко-Католицької Церкви в Україні, до нас надійшла інформація про отця Павла Василика. Він був таємно висвячений у в’язниці єпископом[4], з яким він сидів в одній камері; потім, там же ж, він був висвячений на єпископа і тепер висвячував нових священиків, створюючи таким чином, цілу підпільну церкву в місцях позбавлення волі.
Однак ще до цього, український національний рух починає публічно піднімати голову над бруствером. У 1968 році рух за права людини почав зароджуватися в різних частинах Радянського Союзу. Перша ознака того, що українці будуть брати все більш активну участь у цьому русі з’явилася в тому ж році, коли 139 представників інтелігенції підписали лист, адресований у Кремль про те, що їх право на свободу слова систематично порушується. Відповідь була очевидною: офіційний український лідер, Петро Шелест, який демонстрував деяку схильність до поміркованості, був усунутий з посади в 1972 році і замінений грізним Володимиром Щербицьким, який пробув при владі аж до вересня 1989 року, який, можливо, був останнім регіональним представником, політика якого була одна з безкомпромісних тенденції періоду доперебудови[5] .
На тлі нового витка репресій з’явилася героїчна постать Йосипа Терелі, мирянина, який відкрито проголосив свою вірність Греко-Католицькій Церкві. У 1969 році він був засуджений до семи років позбавлення волі за «антирадянську агітацію і пропаганду», але через три роки був переведений в Інститут судової психіатрії ім. Сербського в Москві і провів залишок свого терміну в психіатричній лікарні. Перед наступним арештом він заснував (разом з о. Григорієм Будзинським і трьома іншими особами) «Ініціативну групу захисту прав віруючих”, мета якої полягала в забезпеченні легалізації Церкви. У лютому 1985 року він був заарештований ще раз і засуджений до дванадцяти років, але два роки по тому, в результаті нової політики Горбачова його було амністовано. Після цього він емігрував до Канади, де і помер у віці 65 років. Загалом, двадцять з них він провів у трудових таборах і психіатричних лікарнях. Такою була ціна для тих, хто виступав за свої релігійні права.[6] У 1986 році Кестон коледж детально переказав історію його боротьби (за релігійні права), видавши невелику книгу на його честь[7].
Миряни були напрочуд непохитними, жертвуючи кар’єрою і часто свободою заради своєї Церкви. Ще одним мирянином, який палко відстоював права Церкви, був Степан Хмара, стоматолог за фахом. В 1980 році він потрапив до в’язниці за звинуваченням у редагуванні українського самвидаву журналу«Український вісник». Він відсидів сім років в сумнозвісному Пермському 36 трудовому таборі, а після амністії у 1987 році він із новим завзяттям присвятив себе цій справі. Я мав честь зустрітися з ним у Києві в червні 1988 року, коли ми обговорювали святкування тисячоліття Хрещення Київської Русі. Він стверджував (справедливо, на мій погляд), що Москва узурпувала право Києва на те, щоб відігравати центральну роль в урочистостях, і переконував мене в «безумовній неприпустимості того, щоб Російська Православна Церква, мала будь-яке право голосу щодо майбутнього Української Католицької Церкви. Також пан Хмара зазначив, що ні він, ні його комітет не визнав би законність будь-якої дискусії, в якій брало би участь керівництво Росії – незалежно, було б це за участю представників Ватикану, чи ні»[8].
Після еміграції Терелі Іван Гель, ще один мирянин, який провів сімнадцять років свого життя у в’язниці, взяв на себе керівництво Ініціативною групою. Знову ж таки, я мав честь зустрітися з ним у 1988 році. А коли він помер у 2011 році, лондонська газета The Guardian запросила мене написати його некролог.[9] Він жив заради того, щоб побачити легалізацію своєї Церкви, але в той час, коли він прийняв на себе керівництво кампанією (рухом), до досягнення цієї мети було далеко, необхідно було ще пройти довгий шлях.
«Рух» (до речі, саме таку назву носить католицький рух за свободу у Литві, який литовською звучить «Саюдіс») відігравав велику частину своєї драми на вулицях, не в останню чергу в цьому чудовому місті Львові. В той же час у сусідній Польщі «Solidarność» також вела дуже активну діяльність. Католицька Церква – як латинського, так і східного обряду – починає підривати саму легітимність комуністичного панування та, нарешті, світ почав помічати їх (Церкви). Проте лідерство серед українських релігійних організацій ще впевнено залишалося за Російською Православною Церквою, яка, завдяки подіям 1946 року, експропріювала величезну кількість церков і все те, що їм належало. А Московський Патріархат заявляв на міжнародних форумах, що Україна була його власним головним оплотом.
Настав час, щоби переслідувана українська ієрархія вийшла з підпілля. У серпні 1987 року єпископи Іван Семеді із Закарпаття і Павло Василик (тепер, нарешті, звільнений із в’язниці), оголосили про свій вихід з підпілля і заявили, що вони будуть відтепер діяти відкрито як єпископи Української Греко-Католицької Церкви. Місяць по тому Синод українських католицьких єпископів (у вигнанні), скликаній в Римі, оголосив про те, що главою Церкви є владика (а згодом – Митрополит) Володимир Стернюк, якому 80 років і який скромно живе в місті Львові, будучи таємно висвячений одинадцять років тому[10]. Далі було сказано, що ще аж сім єпископів в даний час проживає таємно. Ці дві драматичні події, що швидко відбулися одна за одною, змінили обличчя боротьби, але до повторного встановлення законності залишалося здолати ще довгий шлях.
Громадські процесії і Літургії, які служилися під відкритим небом, тепер стали щотижневими подіями в багатьох місцях, хоча, як і раніше в супроводі поліцейських переслідувань, штрафів та навіть, з короткотерміновими арештами їхніх лідерів (організаторів) в той час, коли більшість інших віруючих в СРСР почали вперше відчувати свободу.
Незабаром після цього, в червні 1988 року, у дуже несподіваний спосіб, я особисто долучився до цього процесу. Прибувши до Москви як керівник групи, яка приїхала на святкування Тисячоліття Російської Православної Церкви, я зустрівся з моїми московськими знайомими. Один з них, відважний борець за свободу віросповідання, Олександр Огородніков, запросив мене супроводжувати його на таємну зустріч. Я процитую, що сталося далі, навівши перші рядки некролога Івану Гелю, який я написав для газети The Guardian, коли він помер у 2011 році:
Двері непримітної московської квартири раптово відкрилися, щоб показати різноманіття кольорів всередині. Кімната була повна єпископів Української Католицької Церкви, які тулилися в невеликому просторі, і кожен з них був одягнений в святкові ризи. Це могло б бути дивовижним видовищем за будь яких обставин, але тут, в 1988 році кожен священнослужитель був «незаконним», адже він представляв церкву, яка була «ліквідована» Сталіним сорок років тому. Єдиним мирянином в тій кімнаті був Іван Гель.
Це був момент, який я ніколи не забуду – навіть сьогодні у моїй пам’яті я чітко бачу цих чудових людей. Але там було щось більше. Після того, як мене представили владиці Стернюку, він запитав мене, чи був я в контакті з офіційною делегацією Ватикану. Я сказав, що ні, але що я міг би сконтактуватися з ними. Тоді вони (єпископи) дали мені усне завдання: «Підіть до глави делегації і розкажіть йому про все те, що ви бачили в цій кімнаті. Скажіть, що ми запрошуємо його приїхати і зустрітися з нами. Ми хочемо обговорити з ним нашу ситуацію». Мені вдалося передати це повідомлення. Відтак двом делегаціям вдалося зустрітися. Це був важливий етап, адже Українська Греко-Католицька Церква довела у Ватикані, що тепер вона могла діяти відкрито.
Продовжуючи нашу подорож ми приїхали до Києва, де відвідали нещодавно відновлену Печерську Лавру, після чого зустрілися з деякими мирянами-активістами. Церква вийшла на вулиці як і в Москві, так і в Києві; одкровенням для мене стало те, що державний атеїзм досягнув свого кінця.
Через рік після тих подій вчений, який пізніше став близьким приятелем Кестонського коледжу, Сергій Філатов, та Інституту США і Канади, суттєво розвинув цю тему. У стенографічному звіті, який опублікував Філатов в англомовній версії впливової газети Московские Новости було зазначено наступне:
«Протягом багатьох років була надія, що уніати повернуться до православ’я. Широко була поширена думка, що уніатська церква зобов’язана своїм існуванням виключно підтримці іноземних держав. Життя показало, що це було помилкою … Я думаю, що Собор Св. Юра [ у Львові] має бути повернений його справжнім власникам»[11].
Це підняло ключове питання, яке обмежувало прийняття простого рішення ще протягом декількох років, а саме: власність будівель, які сорок років тому були експропрійовані Російською Православною Церквою.
Два місяці по тому популярний журнал, «Огонёк», опублікував статтю, у якій детально аналізувалася нелегітимність Львівського Собору, та проголошував, що це робота НКВД і «терористичний акт проти невинних людей». Сцена була підготовлена для розв’язки. Відповідно до одного з повідомлень, 200 тисяч демонстрантів і прочан вийшли на вулиці Львова холодного недільного дня у листопаді. Західний спостерігач писав у Кестонський коледж про сцени у Львові наступне:
«Щовечора під відкритим небом відбувається греко-католицька служба у Львові, як правило, перед закритою церквою Кармелітів … Еспланада на проспекті Леніна (суч. проспект Свободи) стала постійним центром неофіційних політичних зустрічей і дискусій, де завжди майорять (теоретично нелегальні) українські національні прапори».
26 листопада 1989 року Михайло Горбачов поїхав до Риму, щоб зустрітися з Папою Іваном Павлом II і його «подарунком» для Папи була легалізація Української Греко-Католицької Церкви. Таким чином, через більш ніж сорок років було виправлено одну з найбільших несправедливостей в історії Церкви. Насправді, цей поворот відбувся дещо раніше, тому що за два дні до тієї історичної зустрічі українське телебачення вже повідомило про те, що греко-католицькі парафії можна буде вільно реєструвати. Це було виконання чогось довгоочікуваного, можливо, на рік пізніше, ніж це могло б статися. Але результатом тої зустрічі, запис якої, звичайно ж, не є доступним, стала одна справжня несподіванка: відновлення дипломатичних відносин між Ватиканом і Кремлем.[12]
Як уже натякнув Сергій Філатов, цей “результат” був лише першим етапом, який мав стати наслідком багаторічних катастрофічних відносин між Греко-Католицькою та Православною Церквою в Західній Україні, але для того, щоб продовжити історію конфлікту будівництва церков і законності Московського Патріархату на українській землі, потрібно вийти на нове поле, яке я повинен залишити для експертів набагато кваліфікованіших, ніж я сам. Я хотів би закінчити, просто заявивши що для мене те, що я мав можливість спостерігати, і навіть час від часу брати участь у процесі здобуття свободи віросповідання для України, стало джерелом натхнення в моєму житті, і я вдячний за те, що Кестонський коледж зміг задокументувати це.
[1] Ibid, p.127.
[2] Georgi Vins, translated by Jane Ellis, Hodder & Stoughton, 1976.
[3] Gorbachev, Glasnost and the Gospel, p.162.
[4] на диякона. На священика він був рукоположений блж. свмчн. Миколаєм Чарнецьким, а єпископську хіротонію йому уділив підпільний єпископ Йосафат Федорик – прим. наук. редактора
[5] Ibid, p.163.
[6] Ibid, p.164.
[7] Terelya, Iosyp. For My Name’s Sake: Selections from the Writings of Iosyp Terelya. Keston, U.K.: Keston College, 1986.
[8] Bourdeaux, Gorbachev, p.164.
[9] 26 травня 2011.
[10] Bourdeaux, Gorbachev, p.166. Митрополит Володимир Стернюк помер 29 вересня 1997 р. –прим. наук. редактора.
[11] Moscow News, 30 July 1989.
[12] Bourdeaux, Gorbachev, p.180 За матеріалами - http://www.osservatoreromano.va/vaticanresources/pdf/QUO_2016_230_0710.pdf
http://ichistory.org.ua/blog/2016/10/07/tekst-lektsiyi-o-kanonika-d-ra-majkla-burdo-religijna-svoboda-dlya-ukrayiny-vnesok-kestonc-kogo-koledzhu-1969-89/
Немає коментарів:
Дописати коментар